#Епізод 195. Як козаки Варшаву брали
Коли шведський король Карл X Густав у квітні 1657 року привів свою вже добряче пошарпану в боях армію на з'єднання з князем Трансильванії Дьєрдем ІІ Ракоці та нашими козаками під орудою київського полковника Антона Ждановича, побачена картина збентежила педантичного скандинавського монарха. Навіть табір шведської армії Карл X розпорядився розбити якомога подалі, аби його бійці, побачивши як румуно-угорсько-молдавська збірна Дьєрдя ІІ Ракоці "п'є вино та їсть білий хліб", не почали задаватися питанням: "А що так можна було"? Безлад у війську трансильванського князя та масштабні грабунки, які воно влаштовувало на своєму шляху, уже давно були у всіх на вустах, і наші козаки, що як пам'ятаємо з минулого разу, теж зовсім не були білими й пухнастими, на цьому фоні видавалися просто зразком дисципліни й порядку.
Побоюючись не надто райдужної перспективи трансильванської окупації, волинська шляхта ще раніше почала писати Антону Ждановичу листи з проханням взяти під захист їхні міста та маєтки. І полковник радо йшов на зустріч "побажанням трудящихся" та розсилав по Волині козацькі залоги, фактично беручи їх під протекторат Війська Запорозького. Уся ця історія не на жарт схвилювала царя Алєксєя Романова, тим більше, що й у Білорусі місто-фортеця, яке не могли взяти вже кілька років (і де загинув досить талановитий командувач Іван Золотаренко), зрештою, погодилося здатися, але не московитам, а козакам Івана Нечая. До нашого гетьмана Богдана Хмельницького, було терміново направлено царського посла, щоб попередити, що всі міста, які займуть козаки Ждановича, повинні присягати тільки московському цареві.
І це ще в царському уряді були не в курсі про об'єднання корпусу Ждановича та армії шведського короля, з яким московити тоді перебували в стані війни... Хмельницький, якого на той час скосила хвороба, і він усе частіше приймав послів, не встаючи з ліжка, запевнив у своїй вірності царю Алєксєю, але дії його свідчили про геть протилежне. Так, шляхті білоруського Пінська гетьман писав, що туди йдуть козаки, але воює він
"не для царя, ні для шведа, ні для Ракоці, а за Військо Запорізьке".
І Пінськ також погодився перейти під козацький "протекторат", тільки аби не під московитів. Так само, розповідаючи царському послу про загрозу польського союзу з Османською імперією, Хмель сам посилав своїх людей у Крим, які там говорили, що:
“Відтоді, як гетьман упросився в підданство цареві, і до нинішнього часу нам ніякої помочи ні охорони немає”.
Чому ж Богдан Хмельницький, явно остаточно розчарувавшись у московитах, не заявляв про це цареві відкрито, а продовжував вести "подвійну гру"? Очевидно, були певні побоювання перед опозицією козацької старшини, що на минулорічній Святоюрській раді більшістю проголосувала за вірність Москві, а тут ще й додалися проблеми з козацькими "низами". Особливо на Запоріжжі. Про гетьмана тоді писали, що
"він боїться запорізьких козаків, тому, що ті бунтують, а тут оселих не боїться, бо коли котрийсь піде проти нього, зараз же велить його привести і вбити. Тому ці не відважуються виступати, тільки ті на Січі”.
Головним чином, батьку Хмелю закидали, що старшина гроші збирає, а з простими козаками не ділиться. Утім, бунт, що тільки почав визрівати, вдалося придушити, а його ватажків розстріляли.
Щоб якось гарантувати в майбутньому "стабільність та порядок", гетьман скликає всю козацьку верхівку, яка погоджується на випадок, якщо з Хмельницьким через хворобу щось таки станеться, обрати наступником його останнього сина, що лишався живим – п'ятнадцятирічного Юрія. Однак, насправді, майбутнє тоді вирішувалося не в Чигирині, а за сотні кілометрів на захід від нього. І там спочатку все ніби складалося непогано для союзу козаків зі шведами й трансильванцями. Вони легко захопили Брест, що мав дуже важливе значення, та раптом король Карл Х Густав, особливо нічого не пояснюючи, починає передислокацію своїх військ до Пруссії. Князь Ракоці, не бажаючи залишатися без шведів у глибині території Речі Посполитої, пішов за ними, але Карл Х запропонував йому поки займатися Варшавою.
