⬆️⬆️
а старий згодом помер на диалізі, й я вперше побачив, як донька, дізнавшись про це, плаче дорослими сльозами. а мішка-грязнушка досі лежить десь серед уляниних речей. як й інші подарунки від інших моїх опікуваних. довжелезний мʼякий крокодил з чудернацькою посмішкою. лялька з зачіскою «працівниця комбінату побутового обслуговування». напрочуд красива морська раковина з півголови розміром. сувенірний домік-теремок зі срібного пластику. аматорський мікроскоп у старовинній деревʼяній шухлядці. якась іграшка, якій Улька вже дала імʼя та таскала з собою у школу. уламки чиєїсь стародавньої памʼяті, що раптово конвертувалися у емоцію.
одного разу Уляна спитала: папа, а їм не шкода розлучатися з цими речима - з сувенірами, іграшками їх подорослішавших дітей, якимись памʼятними дрібницями?
- мені здається, - сказав я, - що емоційний заряд від дарування тобі іграшки перевищує емоційний заряд, що та іграшка їм несла. вони міняють сильнішу емоцію на слабшу, якось так.
а сам подумав, що усі ті люди відчували критичний дефіцит у справжній людській емоції. їм був потрібен не стільки я з пакетами їжі та наборами ліків, скільки дитяча цікавість й дитяча посмішка. усі ці люди були глибоко самотніми - й не важливо, чи то з лютого 2022, чи то десятиріччя, чи то при живих, але таких ефемерних родичах.
якось, після однієї адреси, Улька спитала, дещо соромлячись:
- тату, а чого у деякіх дідусів у хатині прибрано й все акуратне та новеньке, як у нашого дєдушкі Льоши, наприклад, а у деяких - ну от до яких ми їздимо - зазвичай не дуже прибрано, багато павутиння на речах та вікна дуже-дуже брудні?
мене випередила Настя, яка логічно розклала, мовляв, тато допомогає найбезпораднішим та самим хворим, а наш дідо Льоша ще сам собі ради дасть. а сам їхав та думав, що на щастя дідо Льоша має можливість винайняти собі мийщика своєї дюжини вікон, а головне, що в нього є син, що регулярно робить йому не тільки капитальне прибирання, але й оперативне обслуговування господарства в цілому.
ось чому в нього немає павутиння. а в тих старих немає ані грошів, ані здоровʼя (й в першу чергу, належного емоційного стану), ані родичів, що щодня зателефонують й скажуть «мам/пап, треба чо?». саме цим визначається гідна старість, саме цим вона відрізняється від виживання та поступового згасання, що я спостерігаю вже пʼять років.
цього разу Уляна вийшла від старих з майже реліктовою мавпочкою. шуба в мавпочки була зтерта у битвах з моллю, а нитки протрухли, тож кожна кінцівка ризикувала відокремитися від тулуба. голова мавпочки теж бовталася наче недорубана. вицвілі бакитні очі дивилися у небо з безнадійною спустошеністю.
- нащо ти її взяла, Уляно? - посміхнувся я. - їй же реанімбригада треба.
- ми її відреставруємо, тато, - переконано відповіла донька. - ми розберемо її, виперемо, в мене від сквішів лишився сінтепон, а ти наново пришиєш їй руки та голову. вона ще буди жити нове життя, тату…
мавпа зможе почати своє нове життя. а ось старі - ні. ми з вами можемо лише подовжити їм їхнє теперішнє та зробити його трохи менш нестерпним.
збір, друзі. їжею завдяки вам я за останні місяці я поповнився (хоча досі не відмовлюся ані від чого, окрім макарон), але гроші не перестають бути потрібні.
ліки та пиздецові ситуації. пиздецові раптові ситуації, що виправляються лише грошима, та ліки, які щодня зростають у ціні.
ми не можемо дати їм нове життя, як плюшевій мавпочці, але ми можемо зробити їх останні дні гіднішими.
грошів дуже треба. репост, кожна гривня, кожен комент для підняття посту важливі.
обійняв усіх до неба. ваша копійчина трохи полегшує комусь й без того нелегке самотнє буття. карти у перших коментах.
продовжуємо лишатися людьми, люди!
#волонтерськібудні
#бабусікостенка
⬇️⬇️