У День Незалежності хотілось би розповісти про один з найбільш важливих в контексті цього свята і один з найбільш недооціненних фільмів того часу - це "Цвітіння кульбаби"
Стрічка 1992 року стала режисерським дебютом Олександра Ігнатуші. Режисер задумував цей фільм, як своєрідний референс "Червоній калині" Василя Шукшина. Однак, як на мене йому вдалось копнути значно глибше, ніж у еталонній "сільській прозі" Шукшина.
Період десь приблизно в районі проголошення Незалежності. По радіо путч ГКЧП та виступи Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука. А в маленькому селі на Полтавщині розгортається драма Юрася. Хлопець вийшов по умовно-достроковому з в'язниці і тепер мусить відмічатись у дільничого (який має на Юрася зуб) та обов'язково ночувати вдома, інакше його повернуть в колонію. А тут приїздить красива дівчина з Латвії і Юрася затягує в круговерть любові. Закінчується все це криваво і під звуки виступу Кравчука про проголошення Незалежності.
Попри свій невеликий хронометраж та досить куций сюжет, Ігнатуша встигає створити "Цвітіння кульбаби", як кіно, яке говорить про національну пам'ять, але водночас не є кіном про пам'ять, як таким. Згадки про Голодомор і Великий терор, Другу світову і війну в Афганістані, події у Вільнюсі і згаданий вже путч ГКЧП. Все вони є в цьому фільмі, але якимись дуже тонкими мініатюрами, які гармонійно вплетені у загальну сюжетну канву так, що не відволікають увагу від головних перепитій, але водночас не залишають байдужим під час перегляду.
Колись хтось з сивочолих дисидентів (чи то Лук'яненко, чи то Сверстюк, не пам'ятаю чесно) згадували, що на допитів в КГБ, слідчий сказав таку фразу: "Ви звісно доб'єтесь незалежності своєї України, але вона точно не буде такою, як ви собі уявляєте".
Власне, про це в глобальному сенсі і є "Цвітіння кульбаби". Історія з Юрасем, який наче вже не в колонії, але все ще не повністю вільний - це велика метафора на незалежність України, яка в 1991 році наче все й не була в складі СРСР, але досі залишалась у в'язкому постколоніальному впливі Москви.
Шкода, що режисерська кар'єра Ігнатуші фактично завершилася "Цвітінням кульбаби" ("Мамо, а я льотчика люблю" пропоную вважати колективною кіногалюцинацією), адже Незалежність України, як метафізичний сенс і матеріальний прояв постійно змінювалася за ці 35 років, думаю йому було що розказати про це в своїх фільмах.