#Епізод 193. Святоюрська рада та Вільнюська зрада
Чи справді Богдан Хмельницький розраховував на те, що в обмін на допомогу у війні проти шведів король Ян ІІ Казимир та сейм Речі Посполитої можуть "проголосити руський нарід вільним", чи просто висував завідомо нездійсненні вимоги, незрозуміло. Також не ясно, що саме вкладав гетьман ось у це "проголосити вільним": повну незалежність, як то було у випадку "голяндців та короля гішпанського", на який посилався Хмельницький, чи, можливо, розглядався варіант доповнення Речі Посполитої Обох Народів (польського й литовського) третім рівноправним суб'єктом? Як би там не було, очевидно, що батько Хмель торгувався та вів якусь свою гру. От тільки у Війську Запорозькому він був, хоч і головним, та далеко не єдиним гравцем. В оточенні гетьмана сформувалися різні групи впливу, і кожна з них мала своє бачення щодо того, куди рухатися далі.
І дуже яскраво ці протиріччя мали проявитися на козацькій раді, що була скликана Хмельницьким на початку травня 1656 року на день Святого Юрія. На жаль, ми не знаємо деталей тих дебатів, що вирували під час наради, відомий лише результат. Було постановлено припинити всі перемовини з Яном ІІ Казимиром та залишитися вірними присязі московському царю Алєксєю Романову. Розлючений тим, що угода, яка вже накльовувалася, так різко зірвалася, один із переговорників від Речі Посполитої, чернігівський воєвода Тишкевич, писав тоді гетьманові та його генеральному писареві Івану Виговському:
"А що ви з військом козацьким від нас відійшли, в тім теж доведеться каятись: поки Хмельницький і Виговський живі, доти цар козаків не буде неволити, а по вашій смерти прийде на козаків велика неволя".
Слова Тишкевича стануть у певній мірі пророчими, утім не один він бачив ці загрози. Знайомий нам Павло Алеппський, що в той же період, після двох років перебування "на болотах", повертався додому через Україну, писав про Московію:
" ...в тій землі ніхто не може себе почувати скільки небудь вільним або задоволеним – хіба прирожденні її мешканці. Всякий же інший... ніколи не перестане бентежитися в своїм духу і тривожитися в своїм серцю. Навпаки, країна козаків була немов би нашою власною країною, а її мешканці нашими добрими приятелями і людьми до нас подібними”.
Та й так далеко їздити не треба було. Тоді ж у Києві новий московитський воєвода вперше запровадив таку собі "прописку", зобов'язавши всіх приїжджих з'являтися для допиту в "приказній ізбі" без чого оселятися в місті заборонялося.
Одним словом, "дзвіночків" вистачало, але більшість козацької верхівки на Святоюрській раді це не переконало. І що характерно, цар Алєксєй не оцінив той широкий жест. Ще тоді, коли король Ян ІІ Казимир перебував у "вимушеній еміграції", цар звертався до імператора Священної Римської імперії з проханням допомогти бідоласі. А коли польський король, повернувшись, уже підступав до Варшави, щоб відбити її у свого противника Карла X Густава, московити відкрили "другий фронт", напавши на шведські володіння на території сучасних Латвії та Естонії. Суперництво шведів із московитами на Балтії було досить давнім, тож спрацював принцип: "ворог мого ворога – мій друг". А те, що при цьому не враховувалися козацькі інтереси, для московського уряду, очевидно, було справою десятою.
Утім, наш гетьман теж у боргу не залишався. Так він благополучно саботував вимогу царя Алєксєя про виведення козацького корпусу з Білорусі та покарання його командувача – Івана Нечая, про якого ми говорили минулого разу. Направлена Хмельницьким "слідча комісія" жодних порушень у діях "полковника білоруського" не побачила, і він та його люди залишилися на своїх місцях. Також відновилися дипломатичні стосунки гетьмана з трансильванським князем, зіпсовані молдавською авантюрою батька Хмеля. До Трансильванії вирушило посольство, очолюване Іваном Брюховецьким (і це перша поява цього персонажа на нашій політичній арені), який мав обговорити плани спільної боротьби проти Речі Посполитої, що явно йшло в розріз із новою "політикою партії", прийнятою в Москві.
