Сьогодні я, здається, вперше за останні 3–4 дні нормально спала. Я живу в прекрасному з точки зору нинішньої географії місці — десь між Броварами і Борисполем. Тому все, що летить на Бровари, — моє, все, що летить на Бориспіль, — теж моє. Дарницький район також неподалік, тож чого вже там дрібʼязкуватися. Коротше, місце в мене стратегічно прекрасне. Особливо останнім часом.
І от вперше за 12 років волонтерства, війни і всього нашого звичного українського «та нічого, прорвемося» я почала хапати панічні атаки. На щастя, я старий ПТСРщик і вже маю певну інструкцію з експлуатації власної кукухи. Я розумію, що зі мною відбувається, вмію дихати, заземлятися, знаю, як через навантаження на мʼязи заспокоювати нервову систему. У мене є телефон психіатра, я знаю, що мені можна прийняти. Можу на 20 хвилин усамітнитися, зібрати себе докупи й повернутися до людей. Все це я знаю і вмію. І все одно хапаю панічні атаки.
І мені насправді дуже шкода тих, хто зустрічається з цим уперше і взагалі не розуміє, що з ним коїться. Коли здається, що зараз помреш, а ти не знаєш ані елементарних технік самозаспокоєння, ані куди звертатися, ані кому телефонувати. Люди добрі, я взагалі не знаю, як ми все це витримуємо. Ми вже давно не просто втомлені. Мені здається, людська психіка має якісь заводські налаштування, і ми всі давно живемо далеко за межами передбаченого виробником режиму експлуатації.
Але при всьому цьому ми живемо. І це, мабуть, найбільше мене вражає. У 2022 році нас збиралися взяти за три дні. Україна, на хвилиночку, воює з країною, яка в рази більша за нас за населенням, територією, ресурсами, грошима, військовими можливостями і всім іншим, чим вони так люблять мірятися. Але ми досі тут. Бліцкріг, скажімо так, трохи затягнувся. І я щодня молю Бога, щоб він у них так ніколи й не склався.
Ніхто не готував нас до того, як виховувати дітей під час війни, як народжувати дітей, працювати, будувати бізнес, щось планувати на майбутнє. Як лягати спати з розумінням, що вночі може прилетіти, а після безсонної ночі вставати й їхати на роботу. А з першого вересня ще й будити дітей, годувати, збирати і везти до школи після ночі, коли всі прокинулися о пʼятій ранку. Але якимось дивом ми цьому навчилися. Криво, косо, на антидепресантах, каві, чорному гуморі та періодичному «та йоб вашу мать», але навчилися.
Ми продовжуємо працювати, відкривати бізнеси, закохуватися, розлучатися, народжувати дітей і будувати плани. Ми, врешті-решт, досі ходимо до перукарів і робимо манікюри. А українські жінки, опинившись у Європі, часом озираються навколо і з подивом виявляють: слухайте, а ми ще дуже навіть нічого 😁 Хоча справа, звісно, давно не в манікюрі. Це скоріше про наше вперте внутрішнє: хуй вам, я все одно буду жити.
Ми при цьому страшенно сваримося між собою, хейтимо одне одного, зриваємося, чубимося через політику. Читаємо черговий корупційний скандал і думаємо: «ви там взагалі охуїли?» — а потім відкриваємо банку і донатимо хлопцям на машину. Бо, виявляється, можна бути страшенно злою на державні інституції й водночас до нестями любити свою країну. Можна критикувати владу і захищати державу. Можна сьогодні послати одне одного в коментарях, а завтра разом закривати збір. Мабуть, це теж дуже про нас.
А сьогодні День нашого прапора. Того самого прапора, за який люди віддавали життя, з яким хлопці йшли на штурми і який піднімали над звільненими містами. За ці роки він для нас давно перестав бути просто державним символом. Він уже десь усередині нашої самоідентифікації — поруч із мовою, культурою, памʼяттю і нашим патологічним небажанням зникати.
Я поняття не маю, скільки ще нам доведеться витримати. Іноді мені навіть страшно про це думати. Але потім я дивлюся на те, що ми вже витримали, і надія все одно нікуди не дівається. Бо ми досі тут. Втомлені, злі, місцями трохи йобнуті — але живі. І все ще українці.
Тож тримаємось. Бо їхнє завдання — знищити нас. А наше — їх пережити.