Публічно, звісно, я шукала спосіб свого волевиявлення, бо в 2024 якщо ви памятаєте, шаровари ще були надуті до стану адського перегріву від свідомості та потужності. Я розуміла що суспільство оскатінілось і обболванілось до того що лізуть в приватний простір людей, диктуючи як їм думати, що їм слухати в плеєрі, якою мовою їм їбатися в ліжку (нещодавно буквально був кейс як якась інтервюєрка буквально засуджувала якусь співачку чи ведучу за те що та, мовляв, отримує оргазм російською). Це все звісно і беззаперечно ознаки тоталітарного промитого попаяного соціуму. І це не мої цінності. Вони прямо протилежні.
Я вперше за два роки, тобто в 2024 відчула, ніби я знову стала собою. Все ж таки той набір цінностей, з якими я зростала, це, знаєте, ніби заводські налаштування. Мені вперше за тривалий термін ніби вдалось відпустити канат. Відчуття ніби тепле перше весняне сонце мʼяко світить крізь крони дерев відбиваючись на обличчі розсипом сонячних зайчиків і мені так добре від того що принцип невизначеності ніби пройшов. Це хороше відчуття. От буквально відчуття одужання, не інакше.
Але річ в тім що життя насправді складніше і має безліч відтінків за собою. Пропаганда в своїй природній процесії намагається подати життя спрощено як чорно-біле (погане і хороше). Але якщо світ чорно білий, то ви не знайдете нічого повністю абсолютно білого, тобто повністю ангельски-чистого, а це означає, якщо немає нічого повністю білого в парадигмі чорно-білого, значить світ… чорний?
На жаль, пару місяців тому в мене відбувся прям повний беззаперечний злам цінностей. За всі ті цінності які я собі декларувала, за ту свободу, евдемонізм, гуманізм, плюралізм, за них немає сенсу боротися. Система завжди сильніша. Боротися за них в поточних умовах це як мертвому накладати турнікет. Відбулось тотальне розчарування в усьому. І мені дуже гірко від того шо вся моя пасіонарність розбилась об рустикальне батьківське «в цій країні нічого не зміниш». Вони були праві. Система завжди сильніша.
Те що я спостерігала останні роки в Україні це тотальний абсурд і морок. Сюрреалістичний гіньйоль. Ви подумайте, ми живемо в країні, де за вже цілком громадянський вчинок вважається любити і шанувати поетів чи письменників, носіння вишиванки, прослуховування української музики. Блять, ну це буквально як топити за позу в сексі (що ми і побачили нещодавно у відео за оргазм російською). Йобобобо. У нас загально навіть не декларуються цінності стати політичною нацією…. про що ви взагалі таке кажете??
Мені було тотально соромно бути на останніх картонкових протестах, я інтуїтивно відчувала їбучий сором. Відчувала сором що мета цих протестів — всього лише затичка в анус, що безперестанку кровить, що проблеми по суті настільки набагато глибші, а вони в суспільстві навіть несформовані. Мені було соромно від того що «ми» сміялись з протестів білорусів (хоча я конкретні ні), коли ті знімали взуття, стававши на лавочки, але при цьому на цих картонних протестах люди робили з картону вогонь для покришок, бо їх не можна було палити і влаштовували літературні вечори на протестах!!! Блять, вогонь з картону!!!!! Тотальний ахуй був коли рейтарсбька співачка що працює на державному мовленні Туча на картонці рекламувала сама себе… це такий тотальний ахуй, шо піздец.
Я не скажу про себе що я та людина котра полізе перша на барикади. Ну але я принаймні не хочу лицемірити і не навалювала майже 5 років поспіль ресентиментного лайна про те які ми свідомі потужні в порівняні самі знаєте з ким.
Я тотальна надломана людина. Не хочу і не бажаю вам того ж. Краще мати твердий асфальт під ногами. Мій надлом ще тісно повʼязаний з тим що надломались разом зі мною дуже благочестиві шляхетні люди які в боротьбі за україну на відміну від мене платили всі ці 5 років прям найвищу ціну. Максимальну екзистенційну ставку.
Людина прозахідних цінностей вже скоро себе не захистить. Не хочеться обманювати себе, жити у постійній самоцензурі, хочеться називати речі своїми іменами та давати відсіч злу на всіх можливих рівнях. Але цей шлях нічого не дасть, він приречений. Дуже трагічний катарсис.