Гліб Бабіч:
А що в мене є? Та все. Ти навіть не уявляєш. Кажеш, війна несе — що ти бачиш, коли стріляєш? Те, що я бачу в приціл, не є картиною світу, Бо яка в тебе ціль — таке ти і сплатиш мито.
Ось я — бороню своє. Плачу своїм і собою. Що там у мене є? На чотириста метрів бою? — Люди, що люблять, бісяться, ненавидять і байдужі, Гострий уламок місяця, що лежить у калюжі,
Тихе слово «люблю», не сказане, бо не на часі. Небо із кришталю, а скрізь пролітає трасер. Червоний колір піску на дуже потертих берцях, Куля на ланцюжку, що влучила мимо серця,
Мій портал — телефон. В країни і краєвиди. Зброя, мов фараон — бо взята із піраміди. Вода у руслі окопів, як дельта у Амазонки, Париж, ресторан, Європа — у м’ятій банці тушонки.
Арабська кава — шифром життя у залізній кружці. На броніку римські цифри — група на тонкій смужці. Американський джгут та шприц вгамування болю, Китайський приймач, захриплий, як голос у «Моторолі».
Наліпка смішна «Kill Bill» на боці у автомата, Німецький нічний приціл, що везли з села в Карпатах, Пластмасовий білий хрест, дитячий святий малюнок, В навушниках «Queen. The best», на картці — пустий рахунок.
Постійно голодний пес — живий оберіг для ВОПу, Турботливі смс — «Купуйте квитки в Європу!» Проклюнеться, мов трава, проміж попси у новинах, Що десь там війна (бува), і хтось там (бува) загинув
Ось так живемо, братан! І все, як у всіх, і вдосталь. Спокійні, як ураган — якусь там епоху поспіль. Живучі, немов щури, біля нори просто неба, Щоб знати правила гри — суддею бути не треба.
Ти кажеш, що бачив світ. А я бачив більше за тебе. Те, що весь бруд, весь піт — це тільки стежка по небу, Все буде — чи тут, чи десь. Бо доля — вона строката. А світ вміщається весь на дні рюкзака солдата.
(с) Гліб Бабіч