Справа точно у моїх завищених очікуваннях.
Бо коли кілька разів бачиш щось типу «"Завіт води" варто читати разом з "Опівнічними дітьми"», починаєш думати, що це теж десь поруч з Рушді. А ні.
Це хороша масова книжка, велика сімейна сага про кілька поколінь. Добре читається, щемка і місцями красива. Але глибини і потрясінь (в плані "ого, як автор це зробив?") мені не вистачило. На моїй власній шкалі "високополичності" ця книжка тепер стоятиме десь поруч з Крістін Генною: тема важлива й щемка, написано добре, але надто прямолінійно.
Маємо тут зріз, як жилося впродовж 77 років в християнсько-комуністичній (виявляється, і таке буває) Кералі - індійському штаті, де великий кастовий розрив, британський колоніалізм, епідемія прокази, а ще то засухи, то повені, погано з медициною та лікарнями. Ну словом, життя так собі.
В сім'ї, про яку йдеться, періодично хтось помирає від води (здебільшого, топиться). Магічне мислення домальовує, що це сімейне прокляття. Але ані містики, ані ізотерики насправді в книжці немає. Зате є багато лікарів та докладних описів хвороб та операцій. А декого автор вбиває у дуже стрьомний випадковий спосіб просто тому, що треба потріпать нерви читачам (принаймні, я так це побачила).
Найбільше мене засмутило, що ідеї передані надто "в лоб". Типу "дивіться, дітки, колоніалізм - це погано", "кастова система - це теж не ок". В певний момент це навіть скочується в якийсь комунізм. Наприклад, син чоловіка, який десятиліттями працював слугою-управителем в маєтку, каже:
"От ви на знак подяки за роботу даєте батьку тільки зарплату, повагу і кілька земельних ділянок. Бо він з нижчої касти! А якби він був вашим двоюрідним братом, відвалили би половину земель. Нечесно!".
І хороший власник маєтку такий: "Ой блін, реально нечесно, оце я експлуататор! На тобі ще землі та грошей, а згодом ще більше дам".
Але ж слухайте - хіба ви десь бачили, щоб якомусь СЕО заводу дали половину бізнесу за те, що він там добре працював? Наймана праця десь так і виглядає: ти роботу, вони тобі - зарплату 🤔
Або наприклад, чувак кілька разів напозичав грошей у бізнесмена (не на лікування, або щоб не вмерти з голоду, а просто, бо чо б і нє?), а потім почав морозитися, коли прийшов час віддавати борг. Люди цього бізнесмена прийшли до його родини і почали там все розносить. Подається це як "бідні знову страждають від багатих". Але ж ну позичені гроші треба віддавати взагалі-то 🙄
Я розумію, що це специфіка тих часів, але автор надто наполягає на ідеї "усе в усіх забрать і поділить, щоб бідні не страждали". Ну... ну... ладно.
Ще мені книжка здалася нерівною. Напочатку це було "як наш Шевчук, тільки з кокосами", а потім автор зосередився на сюжеті і я перестала кайфувать від підвивертів та красивостей та заліплювати стікерами прикольні описи. Пішли просто події, подекуди перемежовані з поверхневими висновками типу "квіти тому й вражають, що це швидкоплинна краса. Якби вони не в'янули, спрималися б бур'янами".
З хорошого - по ходу, автор читав Жадана, бо тут є смішна сцена майже один в один, як з преподобним Джонсоном-і-Джонсоном та його перекладачкою в "Депеш моді". Тільки тут перекладач та без матюків 😁.
І загалом не можу сказати, що це було погано. Це книжка з тих, коли затягуєшся в описаних героїв і починаєш жити разом з ними усі майже 800 сторінок. Цікаві повороти сюжету (особливо в кінці), повне занурення в життя Індії у ті часи, емоційно, пізнавально, співчутливо. Але "найкращою книжкою за рік", на жаль, не назву. Прочитала, навіть сподобалося, але не кайфанула, буває 🤷♀️.
(у вересні ще обговоримо її на позняківському клубі. Відчуваю, буде баттл 🤺)
#непозбувний_відгук