Ребекка Ґодфрі, Леслі Джеймісон. «Пеггі»
Пеггі Гуггенгайм. Художній біографічний роман про неї.
Причому історія самої книжки теж доволі цікава. Ребекка Ґодфрі працювала над романом майже десять років, але у 2022 році померла, не завершивши його. Рукопис залишився приблизно на дві третини готовим, і вже після її смерті книжку завершила Леслі Джеймісон, спираючись на написане Ґодфрі, її нотатки, біографії та спогади самої Пеггі.
І написано все це від першої особи, фактично як дуже великий внутрішній щоденник самої Пеггі. Причому щоденник глибокий, рефлексивний, часто болючий, місцями навіть виснажливий. І ножі навіть віриш, що вона написала сама.
І от тут для мене криється головна хитрість чи то розчарування цієї книжки.
Я приступав до неї, очікуючи історію однієї з ключових фігур європейського й американського авангарду. Жінки, яка звела між собою два мистецькі світи, підтримувала художників, купувала їхні роботи тоді, коли вони ще мало кому були потрібні, допомагала рятувати мистецтво перед наступом нацистів, створювала галереї, а згодом її колекція стала одним із важливих центрів великої музейної історії Гуггенгаймів.
Ну, думаю, зараз буде про все це.
А ніт. Фігушкі
Точніше, воно тут є, але значно менше, ніж я очікував. Роман майже весь зосереджений на дитинстві, юності й ранній дорослості Пеггі, а до її справжнього великого тріумфу в мистецтві доходить фактично лише наприкінці. Це, до речі, помітили й критики: *тобто *книга завершується майже на порозі головних досягнень Пеггі — без нью-йоркської Art of This Century, без її великої ролі в історії Поллока та американського авангарду.
Натомість тут дуже багато самої Пеггі.
Її батько. Титанік. Родина. Сестри. Смерті. Невдалі шлюби. Секс. Чоловіки. Дружба. Травми. Сімейне насилля. Відчуття власної зовнішності. Єврейське походження. Антисемітизм. Її намагання вирватися з дуже багатого, але дуже задушливого нью-йоркського світу і потрапити нарешті туди, де живуть художники, письменники, дивні люди і взагалі відбувається життя.
І от з точки зору атмосфери книжка дуже навіть хороша.
Нью-Йорк початку ХХ століття, Париж 20-х і 30-х, богема, салони, вечірки, художники, письменники, старі гроші, нові люди, сексуальна свобода, яка в реальності виявляється далеко не такою вже свободою. Просто читаючи описи цього суспільства приблизно від 1910-х до 1937–1938 років, можна назбирати купу деталей про те, як воно взагалі жило. І це великий плюс книжки. Це роман реконструкція світського життя.
Проте рефлексій самої Пеггі тут іноді ставало вже забагато. Вона постійно думає про себе, аналізує свої бажання, страхи, стосунки, провини, сексуальність, родину, чоловіків, знову себе. І часом це справді цікаво й дуже проникливо. А часом я ловив себе на думці: ну добре, Пеггі, я зрозумів. А де картини?
Мабуть, найбільше моє розчарування і роздратування саме тут.
Я хотів прочитати про Пеггі Гуггенгайм — колекціонерку, галеристку, людину, яка вплинула на історію мистецтва.
А отримав насамперед Пеггі Гуггенгайм — доньку, сестру, коханку, дружину, багату американку, яка довго шукає себе.
І це цілком легітимний авторський задум. Більше того, частина критиків саме за це книжку й хвалить — за спробу витягнути Пеггі з-під легенди про ексцентричну багату колекціонерку й дати їй власний голос. Але, чи цього хотів я?
Тому в мене з книжкою вийшла дивна історія. Вона добре написана. Вона атмосферна. В ній прекрасні окремі сцени і дуже сильні діалоги. Після неї я значно краще відчуваю, якою могла бути Пеггі як людина і в якому світі вона формувалася.
Але про ту Пеггі, заради якої я книжку відкрив, мені все одно довелося йти читати окремо.
Так що 😈думайте.
Книжку слухав на Абук. Дуже добра начитка.
Доречі, якщо поставите вогник, і їх буде багато, завтра розповім вам, що я дослідив і дізнався саме про мистецьку роль Пеггі Гуггенхайм.