«Ігор Кондратюк пояснює: «Ми тоді йшли по висхідній — “Червона рута”, 1990-ті роки, ми потребували свого і творили своє, українськомовне. Навіть не лише українськомовне. Розвивалися і в глибину (українською мовою), і в ширину (іншими мовами й російською). Але десь наприкінці 1990-х — на початку 2000-х виявилось, що паралельно розвивались і росіяни, ми знали й чули про них. У російський — вже не радянський шоубізнес — великий вклад внесли українські таланти: Ігор Крутой, брати Меладзе, Корольова та інші.
Тобто українці зробили дуже великий внесок. І на початку 2000-х що ми маємо? От Наташа Корольова поїхала до Москви, людина з Києва, її батько був працівником української культури. У Москві вона мала можливість знімати дорогі кліпи — ті, які не могла знімати в Києві. В Україні було набагато менше фінансів. І, звісно, ці кліпи й пісні потім легко потрапляли на українське радіо, а згодом і на канал М1. Брати Меладзе дуже активно працювали в цьому ж напрямі. Все було російськомовним. Дехто з артистів тоді вирішив, що там (у Росії) треба заробляти гроші — пріснопам’ятна Ані Лорак, наприклад. Вона промайнула в Москві на фестивалі “Утренняя звезда”, заспівала тут декілька російськомовних хітів, “Я вернусь”, наприклад. Дуже зайшла вона тоді глядачам. Потім записала шикарний альбом українських пісень. А потім поїхала до Москви. Там і залишилась. Там і помре. Тобто, з одного боку — це природний процес у тому сенсі, що була капіталізація. Адже шоубізнес — це передусім бізнес, це про гроші. Саме тому Нікітін створював російськомовні проєкти. Бо він знав, що це дасть йому можливість в Росії заробити кошти. Значно більші ніж в Україні».
Про спроби «купити» український шоубізнес — у прямому сенсі цього слова — згадує й Анжеліка Рудницька: «Росіяни не хотіли втратити український ринок, тому вони продовжували гастролювати тут і домовлятися. Наприклад, домовитися і купити якусь частку в “Території А” чи “купити” місця в хітпараді. Ми пояснювали, що це неможливо: “Щоб потрапити в наш хітпарад, треба бути українцем”. В нас українці співають англійською та французькою, і навіть іноді російською. Але це українці — й інших артистів ми не показуємо. Спроба купити український шоубізнес — як і українських політиків — була. І це не міфи — це реальність, люди приїжджали з грошима на переговори, вони показували, зваблювали, це були люди з великими грошима — і відмовитися від цього було насправді дуже складно. Тому що в нас були дефолти, ми не розуміли як вижити компанії, як продовжувати працювати, як це все має бути… Ми відмовлялися.
Але ми бачили, як ті ж кліпи чи пісні, за ротації яких нам тільки-но пропонували гроші, почали з’являтися в ефірах, на радіостанціях, в інших проєктах. І ці люди — наші люди — починали нам казати: “Украінскоє плахоє, оно плахова качєства, а вот русскоє…”».
До того ж зміни на телебаченні і прихід росіян (або ж навпаки, парадоксально й через долучення провінційних журналістів, які були уражені комплексом меншовартости) часто супроводжувалось транслюванням вже добре знаного колоніального кліше про «вищість російського» й «меншовартість українського»: «Незадовго до міленіуму ведучий, який потрапив в ефір одного з найпопулярніших каналів, привіз із собою провінційно-радянську формулу: говори російською, говори про російське, не забувай протиставляти “якісне і столичне” (так-так, саме столичне, це навмисне декларували) — російське — неякісному і провінційному українському. Із програми в програму ці уявлення так чи так нав’язували публіці». Такі ж уявлення перейняли й місцеві менеджери, зі слів Ігоря Кондратюка, «продюсери каналів вважали, що присутність російських зірок підвищить рейтинги каналів. Крапка. Інших пояснень — як мінімум на СТБ — не існувало»».
Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/
