«Найяскравішим спалахом нової української культури у переддень відновлення Незалежности став перший фестиваль «Червона рута», присвячений пам’яті Володимира Івасюка, який відбувся у вересні 1989 року в Чернівцях. Один з організаторів і творців самої концепції фестивалю — Іван Малкович — прямо називає «Червону руту» «першою дією української революції».
Культура й музика на фестивалі були тісно пов’язані з політичними мотивами. Це проявлялось і в текстах пісень, які іноді межували з маніфестами, і, наприклад, у прихованій чи відкритій національній символіці серед учасників та глядачів. Іван Малкович, який спостерігав за фестивалем як член журі, розповідає про тодішні настрої: «Це було те, що не пропускали, це була неформатна музика. Тоді клекотало дуже багато по суті політичної риторики — у бардівських піснях: Тризубий Стас (Станіслав Щербатих) чи Андрій Панчишин, у рок-музиці, Тарас Петриненко, “Суботів”… І це все мало якось, звичайно, вилитися. Сестричка Віка: “Кричу ганьба, але моє волання не долітає до престолу…” Це, як недивно, написав Кузя (Андрій Кузьмінський, лідер гурту «Брати Гадюкіни» — Р. М.). Тобто — це був якийсь вибух.
У бардівських піснях звучали просто революційні моменти. Коли дівчинка з Харкова співає “Ой не квітніть весни, мій народ в кайданах…” Це дуже небезпечно було. І коли вона співала, цей її дзвінкий голос, — це дослівно був мороз по шкірі, це були сльози. Це було щось неймовірне. І цей бас Василя Жданкіна, цей Едик Драч з Кривого Рогу, який співав “Віддайте мову!”. В 1970-х за таке б саджали з пів куплета. Тоді було нове віяння».
Саме «роковий» день на фестивалі «Червона рута» став головним і символічним. Іван Малкович згадує: «Найважливіше сталося в день рок-музики. Це був взагалі особливий день, це була революція. Здається, перед виступом Віки, коли вона мала співати: “Кричу ганьба, але моє волання не долітає до престолу, / Була одна — тепер нас тисяча, / Гей, стали в коло” — це дуже сильні рядки. Сергій Архипчук оголосив: «Сьогодні сталася неймовірна подія, сьогодні впав останній динозавр радянської України, сьогодні з політбюро звільнено першого секретаря Щербицького». Що творилося! Це вже рок, твориться щось неймовірне».
У певному сенсі символічною вершиною фестивалю стало чи не перше публічне виконання пісні «Ще не вмерла України», яка вже за декілька років набула статусу державного гімну незалежної України. Її на фестивалі виконав Василь Жданкін, до якого «на ходу» приєднались Василь Зінкевич та Едуард Драч.
Анжеліка Рудницька, яка вже через декілька років стала одним із найвпізнаваніших облич українського шоу-бізнесу у ролі телеведучої програми «Територія А», пояснювала, що «“Червона рута” не те, що мала політичне забарвлення, вона і була такою українською політикою в культурі, бо культура — це частина політики, це не є якесь окреме явище, яке живе саме в собі. “Червона рута” згуртувала багатьох людей, познайомила велику кількість людей з різних регіонів. І через рік ми — студенти, багато хто перезнайомився саме тоді на фестивалі — вийшли на Революцію на граніті. І до нас туди приходили саме лауреати “Червоної рути”. Це все була частина великого протестного руху, який діяв в Україні і без якого навряд чи було б можливим вивільнення України з лап Радянського Союзу […]
Очевидно було, що нова українська музика, хвиля української музики, яку підняла “Червона рута”, об’єднала тих українців, які розуміли, що вони живуть якось не так. У певному сенсі саме «Червона рута» акумулювала творчу енергію в українській культурі й дала поштовх до її розвитку в мить, коли радянська імперія почала розвалюватись».
Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/
