Хоч ви й не дуже просили, я все-таки вирішив це написати😈, бо Пеггі Гуггенгайм — саме та людина, про яку в мистецькому середовищі говорять багато, хоча за межами сучасного мистецтва її часто знають лише за прізвищем, галереєю у Венеції або тим дивним білим музеєм у Нью-Йорку у вигляді равлика. Хто вона була насправді і чому навколо неї стільки розмов — питання вже складніше.
Я теж думав, що знаю. Потім прочитав «Пеггі» Ребекки Ґодфрі та Леслі Джеймісон і зрозумів, що тепер чудово знаю про її чоловіків, родичів, комплекси, травми, секс, паризьку богему, стосунки з матір’ю і ще багато всього. А де картини? Тому довелося шукати цю частину окремо. Отже, тримайте те, чого в книжці майже немає :))) а на мою думку, мало бути!
Приблизно до 1937 року Пеггі Гуггенгайм була дуже багатою американкою з відомим прізвищем, яка жила між Нью-Йорком, Парижем і Лондоном, крутилася серед художників і письменників, дружила з дивними людьми й давно була частиною європейської богеми. Але професійною людиною мистецтва вона тоді ще, по суті, не була.
У 1938 році Пеггі відкрила в Лондоні галерею Guggenheim Jeune. Назва, до речі, трохи кумедна: jeune означає «молода», хоча самій Пеггі на той момент було майже сорок. Проте звучить красиво. І вона зробила дуже правильну річ, яку взагалі корисно робити, коли заходиш у сферу, де ще не все розумієш: знайшла людей, які знали значно більше за неї.
Одним із таких людей став Марсель Дюшан — той самий, який поставив пісуар у галерею і назавжди ускладнив життя всім, хто любить питати: «А це точно мистецтво?» Він багато в чому став її провідником, або, як би сказали зараз ментором, у сучасне мистецтво: пояснював, хто є хто, знайомив із художниками й допомагав розібратися в напрямках. І таких людей навколо Пегі було багато.
Пеггі швидко почала вчитися. У її галереї виставлялися Жан Кокто, Василь Кандинський, Ів Тангі, вона знайомилася з роботами Генрі Мура, Александра Колдера, сюрреалістів та абстракціоністів. І тут мені подобається одна річ: ми часто уявляємо великих колекціонерів як людей, які народилися з містичним мистецьким смаком, у три роки відрізняли Брака від Пікассо і ще в дитячому садочку знали, кого треба купувати. Ніт. Пеггі вчилася: дивилася, питала, слухала тих, кому довіряла, помилялася і поступово виробила дуже хороший нюх на авангардне мистецтво, яке не минуло, в стало каноном.
А потім почалася війна, і її історія стала майже сюрреалістичною. Пеггі вирішила створити музей сучасного мистецтва й склала список художників, чиї роботи хотіла мати в колекції, тоді як Європа буквально валилися: німці наступали, Франція от-от мала впасти, художники тікали, а картини продавалися. Пеггі почала скуповувати роботи й, за її власними спогадами, поставила собі завдання купувати приблизно по одній картині на день. Нормальний список справ: купити хліб, зайти в аптеку, купити Пікассо.
У результаті за дуже короткий час у її колекції опинилися Пабло Пікассо, Жорж Брак, Жоан Міро, Сальвадор Далі, Рене Магрітт, Пауль Клее, Піт Мондріан, Фернан Леже, Константін Бранкузі, Альберто Джакометті. Важливо пам’ятати, що тоді багато хто з них був відомий лише вузькому колу, продавав роботи дешево через брак грошей або взагалі намагався врятуватися від війни.
Є прекрасна історія про те, як Пеггі намагалася передати свою колекцію Лувру на зберігання. Лувр подивився, подумав і фактично відповів: це не настільки цінне мистецтво, щоб ми займалися його евакуацією. Там, нагадаю, були Пікассо, Кандинський, Клее, Міро, Далі та Бранкузі. Іноді дуже корисно згадувати такі історії, коли хтось розповідає, що великі музеї завжди точно знають, що є великим мистецтвом. Спойлер: НІФІГА!
Пеггі зрештою врятувала не лише колекцію. Вона сама була єврейкою, Європа ставала дедалі небезпечнішою, і паралельно вона допомагала людям із мистецького середовища вибиратися з окупованої Франції. Серед її найближчих людей у цей час був Макс Ернст — один із ключових сюрреалістів, якого вона допомогла вивезти до США, а згодом вийшла за нього заміж. Там, звісно, окрема Санта-Барбара, але ми сьогодні про мистецтво, сорі сорі🫣.
