Невже…
Я міг би, звісно, пожартувати, що цей текст написав ChatGPT — делегувати навіть власне прощання беземоційній машині (а потім ще пів року обговорювати в директах стиль її письма якось дуже підкреслює дух часу). Але, на жаль чи на щастя, це все ще я. Людина, яка надто довго думала про моду, людей, інтонації, несправедливість, чужі і власні амбіції, власні образи і те дивне, невгамовне бажання пояснювати світ самому собі. Навіть сам вичитав текст, уявіть!
КФЛ ніколи не був лиш про моду. Мода тут працювала як декорація: хтось нервово поправляє рукав жакета, хтось виходить із показу в сльозах, хтось вдає байдужість, а хтось надсилає анонімний лист про людину, з якою через дві години питиме просекко на відкритті поп-апу. Всі живуть. Всі грають ролі. Всі трохи смішні. Всі дуже справжні.
Для мене КФЛ був вправою: на письмо, спостереження, редактуру власної злості. На спробу розібратися з моєю головною проблемою: “я і світ”. Мені довго здавалося, що існує якась об’єктивна справедливість, яку можна відкопати, якщо достатньо уважно дивитися на індустрію. А потім виявилося, що мода, як і життя, значно більше тримається на контексті, оперативності, особистих симпатіях, страхах, випадковостях (і дуже погано-влучному таймінгу).
Тож я ніколи не любив стерильність. Вона майже завжди пахне фейком. А фейку в моді й без мене вистачало. В рамках КФЛ люди могли бути токсичними, незручними, несправедливими, смішними, зарозумілими, іноді відверто неприємними. Мені це здавалося чеснішим за безкінечне полірування власної репутації до стану пластикової поверхні.
Єдине правило “журналістських стандартів”, яке я ніколи не порушував — анонімність джерел. Ви навіть не уявляєте, скільки людей надсилали “викривальні листи”, а потім щасливо обіймалися з тими, кого самі ж і “здали”… Мода все-таки дуже тілесна індустрія. Тут зрада відбувається красиво!
Дякую рекламодавцям. КФЛ ніколи не був по-справжньому комерційним проєктом. Це була занадто емоційна конструкція для стабільної монетизації. Але я не забуду моментів, коли рекламні гроші буквально допомагали триматися на плаву в дуже непрості часи. Я завжди був вдячний людям, які розуміли: вони підтримують не просто канал, а живу, нервову, не завжди зручну авторську інтонацію.
Дякую і тим, хто знаходив у собі сили говорити (а часто ще й працювати) зі мною не через пости, а напряму. Бо за будь-якою індустрією стоять живі люди — часто втомлені, значно складніші й цікавіші, ніж здається збоку. Ці взаємодії навчили мене не лише помічати чужу правоту, а й не поспішати з вироком. А це, мабуть, важливіше.
Окремо дякую каналам, які з’явилися після. Тим, хто писав про моду інакше, голосніше, смішніше або делікатніше. Це прекрасно. Бо мода — це індустрія, де має бути весело. Її треба розігрувати. Менше боятися виглядати «неправильно». Навіть якщо комусь зі сторони це здається катастрофою. Особливо якщо комусь зі сторони це здається катастрофою.
І ще одне. Я хочу попросити вибачення у тих, хто після появи на каналі вирішив ображатися роками в монолозі. Мені шкода, якщо якісь тексти ранили сильніше, ніж я усвідомлював у моменті. Хочеться вірити, що колись ми все-таки зможемо сісти за кавою і поговорити — не через чужі перекази, скріни й інтонації «мені передали», а нормально. Очі в очі.
КФЛ був продуктом дуже конкретного часу. Інтернету, який ще вмів бути камерним. Моди, яка ще не перетворилася остаточно на контентну ферму. Мене-людини, якій потрібно було весь цей хаос кудись вивантажувати, щоб не задихнутися від нього всередині.
Я щиро люблю цей проєкт. Бо, подобається це комусь чи ні — це теж я. На той момент і в тому контексті.
А все, що є нами по-справжньому, ніколи не зникає остаточно. Воно просто змінює форму. Як шум після вечірки. Як запах парфуму на шарфі. Як світло у вікнах, повз які ти колись дуже поспішав — і раптом зупинився подивитися востаннє.
КФЛ припиняє своє існування.
Ярослав Лерман
PS
Ви можете слідкувати за мною в Threads, ну чи в інсті.
