- Сашо, а чи не буде у вас трохи макарон? зовсім трохи, якщо в вас зайві є. в мене сусідка старенька, в неї все є, ви не подумайте, вона пенсію отримує, й кефір собі покупає, й яєчки іноді. але просить, якщо можна, хоча б іноді пачєчку…
й наостанок - наповал.
- мені так соромно, що я їй про вас розповіла, ви вже вибачайте. але я дивлюся, як вона там геть одна сидить усю війну.
до мене стали повертатися старики-примари. це люди, за яких просять мої давні підопічні, усі ті самі #бабусікостенка; це їх сусіди по лісничних клітинах, друзі-подруги давно минулої молодості, знайомі по чергах за гуманітаркою, просто люди, на буття яких серце країться дивитися.
- ..мужчіна тут з сусіднього будинка, ми разом до волонтерського пункту ходили. в нього сімʼя поіхала одразу, як Рогань розбомбили, поїхали усі, кішку навіть узяли, уїхали у Європу, Сашко, не памʼятаю вже, у ту країну, де комунізм теж був, на півдні, - вона розповідає та механічно перекладає по столу ліки, що я привіз; я годую її саму з кінця 22-го, в неї важка хвороба, теж кішка й маленька пенсія, але ось бентежиться про сусіда. - ви не могли для нього передати манки, якщо в вас є. він тільки манку їси, нічого більше, але так хочеться допомогти йому, я пообіцяла що вас спитаю, нічого?
вони вибачаються геть усі. їм соромно, я здаюся їм якимось важливим, жирним шматом ресурсу (я памʼятаю ці остережливі фразі початку вторгнення «я ж про вас, сашечка, нікому-нікому не розповідаю»; брехали, розповідали, мій телефон літав Харковом як всратий зайчик), який лячно втратити, й тим не менш їм небайдужі ті, хто у ще більшій скруті. й вони приходять:
- Сашо, можна спитати? я хотіла попросити памперсів, у колеги мама зовсім старенька лежача, вже ніяких грошів на ті памперси не вистачає. а раптом в вас є? - їй самій близько 70-ти, вона бідує, хоча за війни й прилаштувалась на роботу, десь на прохідній якогось складу. працює «день на третій, більше важче, ноги отікають». але прийшла просити за колегу.
вони усі додають «…якщо є зайве». це сука просто вбиває - людина у злиднях прохає за людину у ще більших злиднях й турбується, щоб не відібрати у тих, кому геть погано.
- це у вас точно не остання? ой, навіть три? а це теж їй? оце вона вдячна буде, я їй зара занесу. я довго не казала що ви до мене їздите (оце ще один дивний евфемизм щодо моїх розвозів «ви до мене їздите», наче омарений напівромантичним фльором, у якому немає ані жебрацьких пакетів з ячкою, ані змʼятих полтинників, що вони намагаються втиснути мені у долоню, ані казьонної суміші запахів ліків, супу з курячих суглобів та самотнього вмирання), але ж я бачу що вона все рідше до магазину стала ходити. я кажу «Сергеєвна, ти чого не ходиш?». а вона «та з чим же у той магазин ходити?». от я вам дякую за те масло!
це стара, до якої «я їжджю» вже три роки, попросила соняшникової олії для знайомої по двору баби. так й сказала, мовляв, є в нас на дворі баба Сергєвна, така ж як я сама живе, ото ість тільки картоплю, смажить та тільки її їсть. (пошепки, довірливо) «вже так розполніла на тій картоплі, але смажить та їсть; може страх так заїдає, хто зна». але турбується, що три бутлі олії - це забагато, й «може кому потрібніше».
бо люди.
просто замислитеся, про які копійчані потреби вони просять. манка. олія. макарони. кефір - харч розкоші у 2026 році. нещодавно одна стара попросила «якщо є можливість» передавати для її сусідки очні краплі для зниження тиску, «яких їй на місяць два надо, а вони по 340 гривень».
я просто не можу співставити ці цифри: розміри пенсій/співвідношення з витратами на ліки/вартість тих ліків/коефіцієнти інфляції. це взагалі що? це навіть не квест на виживання, це якийсь холодний соціально-біологічний відбір.
я кожного разу страшенно боюся казати, наскільки швидко розпилюються ваші донати. минулого разу я знов пропустив плановий збір, обманюючи себе, що ви насипали мені продуктами, але ой дарма я це зробив. усі пиздецові ситуації, що могли статися з моїми підопічними, та що закриваються лише грошима, усі сталися за цей час.
⬇️⬇️
