Перша українська книжка про Португалію
Чи думали ви про те, як люди раніше, наприклад, 100 років тому, дізнавалися про інші країни, не маючи телебачення та інтернету. Якщо це сусідня країна - зрозуміло, є якісь зв’язки та культурний обмін, але що робити, якщо мова про Португалію, яка на іншому краю Європи? Туризму тоді як такого не було, а мандрівки та відрядження були дорогою та елітарною справою. Тож лишалися газети або книги.
Є газети. Але то уривчастий та фрагментарний досвід. Книги - то вже глибше та грунтовніше. А якою була перша українська книга про Португалію, хто її автор, де видали і про що вона взагалі?
Почнемо трохи здалеку, бо цього вимагає #історія. Перші українці залишили свої спогади про Португалію понад 220 років тому, це були військові моряки царського флоту (тоді значна кількість морських офіцерів на службі були або німцями, або українцями).
Автором першої української книги про Португалію міг стати видатний історик Володимир Антонович, до речі, творець терміну “Україна - Русь”. Він працював у Лісабоні на великому з’їзді археологів у 1880. Втім, вочевидь був заглиблений у інші справи.
Отже, першим українцем, який написав книгу з історії регіону, був одесит Володимир Піскорський у 1902-му, але вона не була українською мовою.
А перша українська книга (точніше - брошура, бо там тільки 2 десятки сторінок) про Португалію побачила світ у 1938-му у Львові…
І вона була про те, як чудово живе країна за правління Салазара.
Її автором був Юрій Русов, син видатної української діячки Софії Русової, знаний біолог і літературознавець. Він був активним учасником Української революції, служив у війську Директорії УНР, а після поразки визвольних змагань осів у Румунії, де взаємодіяв з українським націоналістами, зокрема, Дмитром Донцовим.
Румунія тоді вважалася фронтиром західної цивілізації проти комуністичних варварів, а її еліти з надією дивилася в бік Італії, де владу взяв Муссоліні та “навів порядок”. Як воно було насправді - ми знаємо постфактум, а тоді іноземцям то видавалося за мало не ідеал. Тож не дивно, що румуни та деякі українські інтелектуали брали італійського диктатора за приклад. Те саме робив і португалець Салазар. А в чомусь і перевершив.
Estado Novo - якоюсь мірою, то португальська локалізація ідей Муссоліні, щоправда, без італійських надмірностей. У 1930-ті Салазар дійсно досяг успіхів і особливо для іноземців видавався ідеальним правителем - твердою рукою з опорою на те, щоб зараз назвали б “традиційними цінностями”.
Саме в цьому контексті і варто розглядати книгу Юрія Русова. При цьому не один він тоді був зачарований Салазаром. Рівно те саме захоплення демонстрував видатний румунський інтелектуал і філософ Мірча Еліаде. Звісно, обидва помилялися, щоправда, тоді ніхто про це не знав.
Але навіть попри всі перестороги книга Русова цінна, хоча б через дуже цікаве порівняння. Вчений виявив, що між українцями та португальцями є чимало спільного.
Ось як про це писав пан Русов (саму книгу віднайти не вдалося, але вона є у Львові в бібліотеці імені Василя Стефаника, тож цитую за цією статтею, орфографія автора збережена - це українська 1930-х - “скрипниківка”. До речі, Салазара автор відповідно до тих норм називає “Салязаром”):
Портуґалець своєю душею і темпераментом багато в чому нагадує українця. Він мелЯнхолійний, і та мелЯнхолія виявляється в його сумних сентиментальних народнІх піснях. Сей «сум», здається, є лише у нас і в портуґальців. Як українець, «вколисаний в сумирний шум пшениць», так і портуґалець, омріяний своїми романтичними краєвидами, сумує над зусиллям, яке хоч і треба б зробити, але не варто; сумує над тим, що «там добре, де нас нема». Він має, як і ми, всі хиби і всі якости хліборобського народу з інстинктовим коханням своєї земельки, лагідністю і спокоєм, а часом і лінощами. Сим народом легко правити, але він потребує, щоб державно-творча верства дбала за нього»…
Тож, коли вам кажуть, що Saudade - то щось унікальне, нагадайте про наші “Журбу” та “Непозбувну бентегу”.
Рієлтори у Португалії 👈
#russiaisaterroriststate
👉 Підпишіться
☕️ Купити мені каву
