Найстрашніше в усій цій історії навіть не те, що коло навколо президента стає все тіснішим.
Єрмак. Мудра. Тепер Генпрокуратура. Міндіч, Цукерман, кооператив «Династія». На плівках — якісь Кирили, Вови, Давиди. І дивовижна кількість людей, голосів та зв’язків, яких у нас традиційно ніяк не можуть встановити.
Ну не можуть — і все. Країна велика, людей багато. Спробуй знайди. Але я зараз навіть не про прізвища. Я про державу. Бо, шановні, ми перетворилися на якусь грьобану монархію. Причому давайте не плутати монархію здорової людини з монархією хворої людини.
Ми взагалі забули, що таке державні інституції і навіщо вони потрібні. Україна — парламентсько-президентська республіка. Президент тут не цар і не генеральний директор ТОВ «Україна». У нас є парламент, виконавча влада, судова влада. І вся ця конструкція існує саме для того, щоб влада не концентрувалася в одних руках.
А що маємо де-факто? Верховна Рада давно втратила суб’єктність. Спустили законопроєкт — зібрали голоси — натиснули кнопки. Виконавча влада — це п’ять-шість «ефективних менеджерів», яких роками переставляють із одного крісла в інше. Не впорався тут? Нічого. Спробуєш себе в іншому міністерстві. Головне — ефективний.
Про незалежність судової системи навіть не починатиму. Тут чорний гумор уже не справляється. І тепер — Генпрокуратура.
А тут календар просто прекрасний.
1 вересня президент Зеленський заявляє, що треба посилити кримінальну відповідальність за шахрайські кол-центри: «Всі організатори кол-центрів повинні відповідати». 2 вересня президентські законопроєкти справді реєструють у Верховній Раді.
І буквально за кілька днів НАБУ приходить в Офіс Генерального прокурора у справі про ті самі шахрайські кол-центри. Ну що тут скажеш.
Головне в розслідуванні — не вийти самим на себе.
І все-таки навіть це не найстрашніше.
Найстрашніше — що ми втратили суб’єктність державних інституцій. Парламент — не суб’єктний. Уряд — не суб’єктний. Про суди вже сказала. Реальна політична влада дедалі більше концентрується навколо однієї людини та її Офісу.
Де-юре — парламентсько-президентська республіка. Де-факто — грьобана монархія.
І мене вже навіть не так цікавить, хто буде наступним на плівках і наскільки близько чергове розслідування підійде до Банкової.
Мене цікавить інше. Якщо завтра забрати з цієї конструкції одну людину та її Офіс — які державні інституції залишаться здатними працювати самостійно? Оце і є справжня криза.
Не криза прізвищ. Не криза чергових плівок. І навіть не черговий корупційний скандал. Це криза державних інституцій.
Так, сьогодні суб’єктність демонструє НАБУ. І я дуже хочу вірити, що це суб’єктність незалежної української інституції. Чи тільки їхня це суб’єктність і чи немає в цій партії значно доросліших гравців — не знаю. Побачимо.
Але нормальна держава не може триматися на одній людині. Чиновника можна звільнити. Корупціонера — посадити. Уряд — змінити. Президентів — переобрати. А от відновити інституції, які роками відучували бути суб’єктними, набагато складніше.
І все це відбувається в країні, яка захлинається кров’ю. Де військові віддають життя. Де люди скидаються по сто гривень на машини, дрони й РЕБи. Де ми щодня когось ховаємо.
А потім відкриваєш оприлюднені матеріали НАБУ і чуєш фразу одного з фігурантів: « Єбать — так королеву, красти — так мільйон».
