При атаці радянських військ на місто Ардебіль іранський генерал-майор Кадері покинув довірені йому військові частини, наказавши очистити автомобілі від боєприпасів і провіанту і завантажити на них своє майно. Покинуті командиром іранці намагалися чинити опір радянським окупантам, але позбавлені їжі та снарядів, відступили, покинувши військову техніку.
Завдяки боягузтву та зраді генерала Кадері, більшовицька армія повністю захопила весь Іранський Азербайджан до 26 серпня 1941 року.
29 серпня 1941 року, шах Ірану, об'єктивно оцінив обстановку, що склалася, і наказав військам припинити опір.
17 вересня червона армія увійшла до столиці Ірану – міста Тегеран. Шах зрікся престолу.
З подачі англійців новим правителем Ірану став його син Мохаммед Реза Пехлеві.
Колишнього шаха заарештували англійці і депортували до британських південноафриканських колоній, де він помер у полоні в 1944 році.
Внаслідок цієї неспровокованої агресії проти нейтральної держави СРСР отримав можливість контролювати Трансіранську залізничну магістраль та автомобільні шляхи і в такий спосіб забезпечити постачання техніки та продовольства за договорами ленд-лізу.
Сталін і Черчілль не довіряючи один одному, уклали союз лише для боротьби із Німеччиною. Побоюючись посилення впливу свого союзника в регіоні, дві імперії домовилися залишити Іран незалежною державою та припинити окупацію країни після розгрому III-го Рейху.
Радянський Союз, керуючись споконвічним принципом «Грабь награбленное!», вивіз більшу частину зібраного в Ірані врожаю. Російський комунізм вирішив знищити іранського селянина мовою сталіністів – «куркульство», як клас. Внаслідок грабунків російсько-більшовицьких окупантів в Ірані почався голод. Ситуацію ускладнювало знищення більшої частини іранської адміністрації. Окупантів мало турбували проблеми поневоленого населення. У країні почалася гіперінфляція, голод та розруха. Голодний бунт, що спалахнув у 1942 році в Тегерані, радянські окупанти придушили з особливою жорстокістю.
Після капітуляції Німеччини Великобританія мала намір виконати угоду про надання незалежності Ірану. На початку 1946 року Іран залишили війська США, до 2 березня – збройні сили Великобританії.
Режим Сталіна вирішив шахраювати.
Дещо раніше в країні виникло нове політичне об'єднання колабораціоністів – «Народна партія Ірану». Насправді, це стара компартія Ірану продовжила існування під новою назвою.
Сталінська камарілья розуміла, що іранські комуністи не користуються в народі повагою, і без посторонньої допомоги немає шансів створити «Народну Демократичну Соціалістичну Республіку Іран».
Тому російські комуністи, спираючись на місцевих відщепенців, на початку 1946 року створили дві «незалежні» держави в радянській зоні окупації: «Демократичну Республіку Азербайджан» (не плутати з Азербайджанською РСР) та «Іранську Республіку Курдистан» («Мехадабську республіку»).
Така собі паралель із сучасною Україною та створенням ДНР/ЛНР.
Створення маріонеткової держави курдів – яскравий приклад сталінського лицемірства. У СРСР депортація курдського населення з Кавказу до Центральної Азії мала системний характер: у 1937 році їх виселили з радянського Азербайджану та Вірменії, у 1944-му – з Грузії.
Прорадянські режими в Ірані одразу вдалися до терору – менш як за рік існування ДРА знищили понад п'ятсот іранських патріотів.
Шах Ірану відправив війська на придушення сепаратистського заколоту, але потім відмовився від цього задуму – маріонеткові квазідержави захищала радянська армія.
4-го березня 1946 року радянські танки пішли в наступ на Тегеран, а також у напрямку до турецького та іракського кордонів.
Щоб відстрочити реакцію міжнародної спільноти, делегація СРСР спробувала перенести засідання Ради Безпеки ООН на 1 квітня. Задум не вдався. На знак протесту, заступник міністра закордонних справ та постійний представник СРСР у Раді Безпеки ООН Андрій Громико залишив залу засідань.
