У 1941 році Пеггі опинилася в Нью-Йорку, і саме тут, як на мене, почався її найважливіший період. У 1942 році вона відкрила Art of This Century — одночасно галерею, музей і своєрідний артхаусний атракціон. Простір оформлював архітектор Фредерік Кіслер, тому картини там не просто чемно висіли рівними рядами на білих стінах: деякі були підвішені в повітрі, інші закріплені на спеціальних конструкціях, освітлення змінювалося, а сам простір ставав частиною виставки. Для 1942 року це було дуже незвично.
Нью-Йорк тоді став місцем зустрічі двох великих хвиль мистецтва: європейців, які втекли від війни, — Марселя Дюшана, Андре Бретона, Макса Ернста та інших, — і молодих американців, які лише шукали себе. Пеггі опинилася буквально посередині цього процесу, і саме тут виник Джексон Поллок. Тому хлоп з неиоткартинкми, не то просто дивними шпалерами🙃
Сьогодні Поллок — один із головних символів американського мистецтва ХХ століття, але тоді він був просто молодим художником, який працював у музеї й майже нікому не був відомий. На його роботу звернув увагу Піт Мондріан. Пеггі, здається, спочатку не дуже розуміла, що саме він там побачив, але довірилася й дала Поллоку шанс: організувала його першу персональну виставку, підписала контракт, виплачувала регулярну стипендію, щоб він міг не заробляти сторонньою роботою, а займатися живописом, і замовила йому величезну роботу Mural для свого будинку.
По суті, вона зробила те, що хороший інвестор робить зі стартапом. Тільки стартапом був Джексон Поллок. І це, мені здається, одна з найцікавіших речей у її історії: купити Пікассо, коли всі вже знають, що Пікассо великий, — одна історія; побачити Поллока, коли він ще практично ніхто, і дати йому гроші, виставку, простір і час — зовсім інша.
Поллок був не єдиним. У галереї Пеггі виставлялися Марк Ротко, Роберт Мазервелл, Кліффорд Стілл та інші художники, які трохи пізніше зробили Нью-Йорк новою столицею світового мистецтва. До війни такою столицею був Париж, після війни — Нью-Йорк, і Пеггі була однією з людей, які допомогли цьому переходу відбутися.
Вона також регулярно виставляла жінок-художниць. У 1943 році Пеггі організувала виставку 31 Women, де показала роботи тридцяти однієї художниці, серед яких були Леонора Каррінгтон, Доротея Таннінг, Фріда Кало та інші. Сьогодні це звучить цілком нормально, але в 1943 році — вже не зовсім.
У 1947 році Пеггі вирішила, що з Нью-Йорка їй достатньо, і повернулася до Європи, обравши Венецію. Бо якщо вже жити серед картин, то чому б не робити це в палаццо на Гранд-каналі? У 1948 році її колекцію показали на Венеційській бієнале, і це був дуже символічний момент: європейська публіка раптом побачила поруч Пікассо, Брака, Далі, Магрітта, Кандинського та нове американське мистецтво, зокрема Поллока. Пеггі фактично привезла назад до Європи те, що виросло в Америці, зокрема завдяки європейцям, які втекли туди від війни. Такий собі культурний пінг-понг через Атлантику.
Потім вона купила Palazzo Venier dei Leoni — недобудований палац XVIII століття на Гранд-каналі — і просто жила там серед своєї колекції. Уявіть квартиру, де на стінах висять Пікассо, Магрітт, Міро, Далі, Кандинський, Ернст і Поллок: ти прокидаєшся, робиш каву, проходиш повз Магрітта, сваришся із собакою біля Пікассо й ідеш снідати. Поступово Пеггі почала відкривати будинок для відвідувачів, тож її приватний дім фактично став музеєм ще за її життя.
І тут з’являються власне Гуггенгайми, бо в цій історії є невелика сімейна плутанина. У Нью-Йорку жив її дядько Соломон Р. Гуггенгайм, чиє ім’я носить знаменитий музей Френка Ллойда Райта на П’ятій авеню. Соломон теж колекціонував сучасне мистецтво, особливо абстракцію, і створив Solomon R. Guggenheim Foundation, але вони з Пеггі фактично розвивали дві окремі історії. Соломон будував велику інституцію, тоді як Пеггі бігала по майстернях, дружила з художниками, сварилася з ними, закохувалася, купувала роботи, давала гроші, відкривала галереї й узагалі жила всередині цього мистецтва. Дві дуже різні моделі.
