Колись Оксана не знала, що зможе керувати важким ударним дроном. Сьогодні вона виконує бойові завдання майже щоночі.
Навіть у напруженому бойовому ритмі Оксана залишає собі маленьку частину звичайного життя. – «Манікюр роблю завжди, це обов’язкова річ». – посміхається Оксана.
Здавалося б, незначна деталь, проте саме з таких речей часто складається внутрішня стійкість. Війна змінює побут, професію, звички та плани. Але вона не повинна забирати в людини її особистість. Оксана не намагається стати схожою на вигаданий образ військової, вона залишається собою – молодою жінкою, матір’ю, людиною зі своїми звичками й планами. А вночі ці самі руки з акуратним манікюром знову лягають на пульт керування важким ударним безпілотником. Справжня сила не завжди виглядає так, як ми звикли її уявляти. Іноді вона говорить спокійним голосом, іноді телефонує дітям по відеозв’язку, іноді жартує з побратимами, а потім підіймає в небо «Вампіра» і веде його до цілі.
Оксана служить уже третій рік. За чотири місяці завершується її контракт і вона планує повернутися до цивільного життя. Не через розчарування у війську чи страх перед роботою. Її старший син незабаром піде до першого класу. Настає час, коли мама особливо потрібна поруч – не лише на екрані телефона, а вдома.
– «Якби не діти, я б залишилася на службі на сто відсотків. Дуже вже звикла до військового життя». – каже Оксана.
У цих словах є складний і чесний вибір людини, яка однаково сильно любить своїх дітей і справу, яку навчилася виконувати професійно. За три роки армія стала для неї не просто місцем служби, тут вона здійснила давню мрію, опанувала нову професію, навчилася керувати складною технікою, знайшла людей, яким може довірити власне життя і сама стала людиною, на яку можуть покластися інші. Можливо, саме це і є одна з головних речей, яких навчає військо: ми часто здатні на значно більше, ніж думаємо. Хтось приходить до війська водієм – і стає командиром екіпажу; хтось ніколи не працював із технікою – і опановує безпілотні системи; хтось учора стояв за прилавком магазину – а сьогодні впевнено веде важкий ударний дрон крізь ніч. Для цього не потрібно народитися безстрашним, потрібно зробити перший крок, бути готовим учитися і не відступати, коли стає складно.
Історія Оксани – не лише про жінку за пультом «Вампіра», вона про вибір, про те, що покликання іноді знаходить людину не відразу, що минула професія не визначає твоєї межі, що відповідальність не робить людину слабшою – вона відкриває в ній силу, про яку та могла навіть не здогадуватися.
У лавах 77 окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади 7 корпусу швидкого реагування ДШВ служать люди з різними професіями, характерами та життєвими історіями. Тут кожен може знайти напрям, у якому його здібності стануть важливими для спільного результату. Комусь ближча робота з безпілотниками, а комусь – зв’язок, медицина, техніка, логістика, артилерія чи бойові підрозділи. Не кожен одразу знає, де саме буде найбільш ефективним, але кожен професіонал колись починав з малого. Оксана теж колись уперше взяла до рук пульт, уперше підняла дрон і уперше повела важку машину в ніч. Сьогодні «Харлі» – операторка, якій довіряють бойові завдання, і яка здатна повернути додому навіть пошкоджений борт. А десь далеко двоє хлопчиків чекають на черговий відеодзвінок. Для когось вона – операторка важкого ударного БПЛА. Для побратимів – надійна пілотеса, яка впевнено веде «Вампіра» крізь темряву. Для противника – нічна загроза, яку він може почути, але не завжди встигне уникнути. А для своїх синів вона просто мама. Їхня мама – воєнська. І, можливо, поки ви читаєте цю історію, десь у війську вже є професія, у якій саме ваші здібності можуть стати вирішальними.
Facebook | Instagram | YouTube | Донат на потреби 77 оаембр | Долучитися до 77 оаембр
