Чи можна уявити криваву війну, де головним трофеєм стає не золото чи нафта, а пташиний послід і мінеральна сіль?
У другій половині XIX століття саме через це спалахнув один із найзапекліших конфліктів континенту. З 1879 по 1883 рік Чилі зійшлася в битві проти альянсу Перу та Болівії. Цю подію назвали Тихоокеанською війною, хоча сучасники влучно охрестили її «селітряною лихоманкою».
Пустеля Атакама — одне з найпосушливіших місць на Землі. Проте саме цей убивчий клімат законсервував колосальні поклади натрієвої селітри (каліче) та гуано.
Для Європи часів промислового буму це був стратегічний ресурс: селітра слугувала добривом проти голоду і водночас ключовим компонентом для виробництва пороху й динаміту. Хто контролював пустелю — той тримав ключ до надприбутків і військової сили.
Кордони були умовними. Землі належали Болівії та Перу, але бізнес вели чилійські підприємці з британським капіталом. Коли болівійський президент Іларіон Даса всупереч договору підвищив податки для чилійців, дипломатія скінчилася. Чилійські війська захопили порт Антофагаста, а Перу вступило у війну через таємний оборонний пакт із Болівією.
Бої йшли в нелюдських умовах: солдати страждали від зневоднення, солоний пил виїдав очі, а прісну воду підвозили морем на кораблях з опріснювачами.
Справжньою легендою став перуанський броненосець «Уаскар» під командуванням адмірала Мігеля Грау. Прозваний «джентльменом морів», Грау місяцями паралізував чилійський флот, але після боїв завжди рятував ворожих моряків, а вдові вбитого супротивника особисто надіслав співчуття та речі чоловіка.
Чилі розгромила союзників і навіть зайняла Ліму. Перу втратило провінцію Тарапака, а Болівія зазнала катастрофи: втратила всі 400 км узбережжя й стала сухопутною державою.
Болівійська травма жива й нині: країна досі утримує військово-морський флот на озері Тітікака в надії на реванш. А саме «біле золото» втратило ціну вже за кількадесят років, коли хіміки навчилися синтезувати селітру штучно.
@istorium_ua