Сьогодні День Незалежності. І я пропоную страшну річ. Прямо радикальну. Давайте один день не будемо ховати Україну.
Бо я відкриваю стрічку — і понеслось. Комусь не подобається, що в Харкові вчора святкували День міста. Хтось незадоволений, кого нагородили Героєм України. Хтось незадоволений тими, хто незадоволений. Ще трохи — і почнемо з’ясовувати, хто недостатньо правильно незадоволений.
Люди добрі, ми всі втомились. Я теж. Але давайте хоча б сьогодні виповземо з цієї поховальної ями. Там уже, вибачте, місця немає, ми всі туди набились.
Нашій Незалежності — 35 років. Іде 13-й рік війни з Росією. Так, 13-й. Не п’ятий. П’ятий рік — повномасштабного вторгнення. А війна почалась у 2014-му. Хоча якщо вже зовсім чесно, то з Росією ми воюємо приблизно всю нашу історію. Вони приблизно всю нашу історію намагаються довести, що України не існує.
Хлопці, ну якось поганенько доводите. Бо Україна є. І от сьогодні я не хочу говорити про те, скільки всього в нас погано. Я знаю. Ви знаєте. Ми всі прекрасно знаємо. У нас для цього ще 364 дні на рік і Фейсбук цілодобово. Давайте сьогодні про хороше.
Якби у 2014 році мені сказали, що Україна буде наносити стратегічні удари за тисячі кілометрів углиб Росії, я б покрутила пальцем біля скроні. Я прекрасно пам’ятаю нашу армію 2014-го. Ми тоді раділи, коли знаходили нормальні берці, бронік і машину, яка заводиться не з третього разу і не з Божою допомогою. А тепер у нас інша проблема: щось там у Росії за дві тисячі кілометрів знову горить. Ну, горить і горить. Не будемо заважати людям працювати.
У нас сьогодні найсильніша українська армія за всю історію незалежності. І це не виникло нізвідки. За це заплачена страшна ціна. Але це є.
А ще ми навчились жити. Не існувати в режимі «от закінчиться війна — тоді…». А жити зараз.
Ми пережили зиму без світла. І, я вважаю, після цього нам можна автоматично видавати сертифікат MBA з кризового менеджменту. Бо коли тобі дали світло на дві години, ти за ці дві години встигаєш попрати, приготувати їжу, зарядити телефони, павербанки, ноутбуки, нагріти воду, попрацювати і ще хвилин десять посидіти в інтернеті та посваритися з абсолютно незнайомою людиною. Бо традиції треба берегти.
Ми навчились допомагати одне одному. Навчились збирати абсолютно божевільні суми по сто гривень. Навчились купувати армії машини, дрони, РЕБи, генератори і ще мільйон речей, назви яких більшість із нас у 2013 році навіть не знала. Ми навчились радіти дуже специфічним речам. Наприклад, палаючому російському НПЗ.
Ніколи не думала, що в дорослому віці в мене буде стільки улюблених відео з промисловими об’єктами. Але маємо що маємо. І головне — ми нарешті зрозуміли, хто ми.
Згадайте Україну часів Кучми. Оце вічне метання: ми куди? Ми з ким? Росія нам хто? Європа нам хто? «Братські народи», «історично склалося», «какая разница». Кучма колись говорив про те, що має народ, але ще не має нації. Так от.
Маємо. Причому спробуйте тепер написати українцям, що росіяни нам «браття».
Тут відбувається взагалі диво. Люди, які ще хвилину тому хотіли повбивати одне одного через Зеленського, Порошенка, Харків, нагороди, мову, мобілізацію і неправильну кому у дописі, миттєво об’єднуються.
І дуже дружно пояснюють, куди саме вам пройти разом із вашим братерством. Оце і є нація 😁
Ми нарешті самоідентифікувались. Ми можемо бути страшенно різними. Можемо сваритися до хрипоти. Можемо мати мільйон претензій до власної держави — і, Господи, маємо. Але питання «чи потрібна нам Україна?» для нас більше не існує. Вона наша. І ми її не віддамо.
П’ятий рік повномасштабного вторгнення ми стоїмо. Десь героїчно, десь криво, десь на генераторі, десь на каві, десь на антидепресантах, десь на чистій українській злості й принципі «хрін вам, а не Україна».
Але стоїмо. Тому, Господи, давайте сьогодні хоч один день не будемо себе ховати.
Так, у нас страшенно багато горя. Так, ми втратили неймовірно багато. І так, попереду ще важко. Але подивіться, скільки ми вже змогли.