Про Умєрова і не тільки: роздуми щодо кадрової політики останніх років. Враження без однозначних відповідей.
Рустем Умєров буде очолювати Службу зовнішньої розвідки України (СЗРУ). Насправді це планувалося ще тоді, коли Умєров був керівником Фонду держмайна. Проте 6 вересня 2023 року його конституційною більшістю (тобто понад 300 голосів, що дозволяє змінювати Конституцію), 338 народними депутатами, обрали міністром оборони України. Більше отримав тільки Степан Полторак 2 грудня 2014 року — 347 голосів. Чому? Бо за цих двох міністрів голосували фактично всі фракції: і більшість, і опозиція.
Умєров прийшов до Верховної Ради України (ВРУ) від «Голосу» разом із Вакарчуком. Має дружні стосунки з нардепкою Устіновою, яка й досі його прикриває. А тоді Устінова, яка походить із Центру протидії корупції (ЦПК), вмовляла як ВРУ, так і різних громадських активістів та діячів підтримати Рустема. Мовляв, це буде найкращий міністр оборони.
Опозиція голосувала й раділа, що під час повномасштабної війни ключовий напрям, оборону, очолить НЕ представник «Слуги Народу». А ще, враховуючи, що ЗСУ очолював тоді Залужний, який уже нерівно дихав до політичних бонусів, хитрий план виставити Президента разом із його Урядом і більшістю в Парламенті аутсайдерами, у яких Міністр оборони й Головнокомандувач «не їхні» і саме вони «рятують» державу, поки ті її «зливають», виглядав майже ідеально. Тож розкачування відбувалося дедалі більше. Але Зеленський пішов на такий крок і подав Умєрова — компромісну репутаційну фігуру для всіх.
І...
Рустем Енверович здивував. Опинившись у Міноборони, він виявився безпринципним, хаотичним та скритним керівником, а також дуже швидко перефарбувався під владу.
Опозиція розчарувалася, громадські активісти плакали. Ті, хто так агресивно підняв його на вершини політичної репутації, знищивши репутацію попередника, Резнікова, тепер узялися нещадно знищувати й Умєрова. Антикорупційна спільнота націлилася на пошук схематозів, а Устінова розсварилася зі своїм громадським корінням і остаточно потрапила під вплив Єрмака.
Так минуло два роки. Умєрова нещадно збивали, він усе більше «служив». У Міноборони розвивався управлінський хаос, через що міністерство за доби Рустема Енверовича навіть отримало прізвисько «мінхаос» — міністерство хаосу.
Сирський, який прийшов після Залужного, вдало використав слабку наглядову функцію Міноборони й побудував власну вертикаль необмеженої влади у військах без контролю. Остаточним кроком, який нівелював роль міністерства, стало звільнення головного інспектора МОУ генерала Воронченка, перевіряючого, який відмовлявся мовчати. Це було зроблено за наполяганням Сирського, а Умєров швидко все підписав.
Та хаос у міністерстві наростав, як і наростав тиск антикорупційних органів, які як через зливи журналістам, блогерам і нардепам, так і напряму давали зрозуміти, що Умєров буде фігурантом і має отримати підозру разом із Єрмаком.
Тож урешті було ухвалено рішення замінити його на найдосвідченішого нейтрального управлінця, який був у Президента, — експрем'єра Дениса Шмигаля. Але такого цінного лояльного кадра, якого до того ж кошмарили такі надокучливі антикорупційні органи, не можна було викидати на вулицю. Щоб не втратити і попри його схильність до хаосу, йому дали посаду секретаря РНБО.
Розбірки продовжувалися. Країна проходила «міндічгейт», постало питання, куди дівати все ще свого, але надто амбітного й упертого Федорова, який посмів допомагати антикорупціонерам, був найактивнішим у коаліції проти Єрмака й тепер претендував очолити ОП чи Уряд. А ще постійно наголошував на плані війни, опікуючись рядом оборонних проєктів, що де-факто виходило за межі повноважень його посади цифрового менеджера країни.
Що ж, трохи зігравши на амбіціях Михайла Альбертовича обіцянками карт-бланшу у війні, його вмовили очолити Міноборони. А Шмигаля переставили на енергетику, попри його бажання, обірвавши започатковане впорядкування міністерства після хаосу Умєрова.
Оскільки кума Сирського, генерала Іващенка, якого було призначено раніше до СЗРУ, а Сирський давно тягнув його до ГУР МОУ, таки перенаправили замість Буданова до ГУР МОУ, то СЗРУ відтоді залишилася фактично без управління.
Дійсно, Федоров був загнаний у пастку. ГУР МОУ віддали куму Сирського, самого Сирського й Гнатова (начальника Генштабу) не збиралися звільняти, а Федорову не погодили жодного кадрового рішення у військах, крім одного — Єлізарова «Лазаря» (і то на початку, медійно).
Пастка закрилася. Залишалося тільки вичікувати, як події будуть розвиватися за одним із двох сценаріїв: або Михайло залишиться доброзичливим цифровізатором і буде додавати бонусів, оцифровуючи та красиво показуючи оболонку, під якою продовжуватимуть діяти «Скеля», бусифікація й брехня на фронті, — система Сирського, якій не бачили альтернатив (і це теж має свою частку правди, адже зараз невідомо, як встоїть фронт без його методів), або ж спробує копати глибоко, і тоді «Скеля», бусифікація та брехня на фронті знищать його репутацію, знизять рейтинги, і міністра, якому «лишенько, дали стільки можливостей, а він не справився», можна буде звільнити.
Сталося не зовсім так, як гадалося, і цьому сприяли кілька факторів: Федоров вирішив боротися й став дедалі більше втручатися у справи війська, зайшовши в жорсткий конфлікт із Сирським, закупівельниками (але там складніша історія, не ідеалізую жодну зі сторін) та, що найголовніше, — Михайло вписався в боротьбу за план війни, за те, як ми воюємо і як маємо перемогти росію.
А Умєров не справлявся навіть із базовим функціонуванням РНБО, проте активно діяв на переговорних майданчиках. Водночас антикорупційні органи не змогли сформувати Умєрову підозру, не знайшовши достатньо доказів його корупційної діяльності, зокрема тому, що він не справився навіть з організацією запропонованих корупційних оборудок:) Або ж хитро пропетляв і не підтримав.
Адже, за моїми спостереженнями, Рустем Енверович вміло прикидається значно дурнішим і поблажливішим, ніж є насправді. Насправді це один із найрозумніших чоловіків, яких зустрічала. Він сильний переговорник у специфічній, нехарактерній для нашої культури манері, має обширні зв'язки на Близькому Сході — аж до питання, чиї інтереси лобіює.
Вважаю, він дійсно хаотичний в організації й не стягує управління великими системами. І от що цікаво: враховуючи ситуацію з розвідками в країні та його таланти й зв'язки, якби ще тоді, у 2023 році, його перенаправили до СЗРУ, то, можливо, це було б непогане рішення. «Відмотайте» мою розповідь і уявіть, якою могла б бути інша реальність. Чи мали б ми стабільніше Міноборони, менше розбірок, збережену репутацію купи людей, кращі зв'язки між владою та опозицією і ще багато чого іншого? У СЗРУ ситуація могла б бути кращою? Можливо...
Можливо, він не тільки тоді, а й зараз буде непоганим очільником СЗРУ. Служба зовнішньої розвідки перебуває в глибокому занепаді. Потенційно головна зовнішня спецслужба країни (а не ГУР МОУ, яке перебрало на себе частину невластивих функцій) практично не існує. Якщо до цього додати переговорні здібності Умєрова, може вийти плюс.
Але загалом вся ситуація виглядає... Як вона виглядає — робіть висновки самі.
Мені особисто прикро, що можна було б ще надіятися, що Хмару перенаправлять до СЗРУ з Міноборони, повернувши Федорова. Та тепер ясно, що Зеленський Федорова повертати не хоче дедалі більше, а Хмару можуть винести на голосування вже наступного парламентського тижня.
Для Міноборони це, ймовірно, справжня катастрофа. Чергова.
Власними помилками вважаю те, що надто довіряла антикорупційному руху щодо оцінки міністрів. Коли закликали атакувати міністрів, я приєднувалася, хоча треба було більше розбиратися, чому атакували Резнікова, хвалили Умєрова, а потім почали атакувати й Умєрова. При всіх недоліках Резнікова, якби весь час повномасштабного вторгнення був один міністр оборони, можливо, стан міністерства та війська був би кращим? Можливо. Або ні. Можливо, часта зміна міністрів не дала сцементувати процеси і сприяла розвитку?
Немає простих відповідей, білих і чорних.
Такі справи.
