В українській політичній медицині є унікальний діагноз, якого марно шукати в довідниках ВООЗ.
Він передається не повітряно-крапельним шляхом, а виключно через пресрелізи, журналістські розслідування та раптові візити детективів.
Називається це — синдром палаючого крісла.
Розвивається недуга блискавично, за якихось десять-п’ятнадцять хвилин.
Ще о дев’ятій ранку перед нами постає класичний «залізний прокурор»: бездоганно випрасуваний костюм, суворий погляд будівничого правосуддя, бадьорий голос і впевнена розповідь про «нульову толерантність до корупції».
Але десь о десятій у мережу витікають плівки, документи або фото новенької вілли, записаної на 86-річну троюрідну тітку з Житомира.
І тут стається медичне диво.
Уже о 10:15 організм очільника рішуче відмовляється співпрацювати з реальністю. Тиск миттєво підскакує до показників 240 на 180, у хребті прострілює так, ніби він тримав на собі увесь Кримінальний процесуальний кодекс, а серце починає щеміти від раптової туги за спокоєм.
Секретарка навіть не питає — вона на автопілоті дістає з сейфа протокольний набір: пляшечку корвалолу, термінову довідку про непрацездатність і ту саму знамениту тактичну клітчасту ковдру, яка в таких відомствах дбайливо передається з покоління в покоління разом із гербовою печаткою.
Картина в палаті завжди монументальна. Людина, яка ще вчора одним розчерком пера вирішувала долі корпорацій і відкривала провадження сотнями, лежить під крапельницею тендітна, мов пролісок.
Офіційний діагноз у пресрелізі звучить солідно, але консиліум соцмереж давно знає справжні симптоми:
Гостра алергія на спалахи фотокамер та запитання «Звідки гроші?».
Раптовий параліч пам'яті, коли пацієнт геть не пригадує прізвищ своїх заступників.
Катастрофічна непереносимість співробітників антикорупційних органів у радіусі ста метрів.
Термінова потреба у лікуванні виключно в альпійському кліматі Швейцарії чи Австрії, бо вітчизняне повітря раптом виявляється занадто токсичним для судової системи.
Відвідувачів до хворого не пускають. Категорично заборонено показувати новини, вимовляти слово «підозра» та передавати запити від НАБУ — це може викликати рефлекторний спазм усього керівного складу.
Але найдивовижніше в цій хворобі — її здатність до самозцілення. Варто лише скандалу затихнути, темі зникнути з трендів, а кримінальній справі тихо перекочувати в який-небудь районний суд для повільного поховання — і хворий одужує на очах.
Ковдра ховається назад до шафи, пацієнт бадьоро зіскакує з ліжка, поправляє краватку і знову готовий безкомпромісно стояти на сторожі закону.
Принаймні до наступного журналістського розслідування.