Щоденник кармолога
6.09.2026
Всім привіт! Я повернулася з Туреччини і тепер уже заднім числом буду вести свій щоденник у Telegram.
Ви бачите, що я до нього то повертаюся, то знову забуваю про нього. Але для мене це теж нормально. Провалюватися, падати, щось закидати — нормально. Ненормально не вставати і не йти далі. Тим більше, що мені справді є що вам розказати.
І сьогодні хочу поділитися однією з причин, чому я так багато грошей вкладаю в подорожі, зустрічі з близькими і спільні моменти.
У Туреччині ми зустрілися з мамою мого чоловіка. Їй зараз 78 років. Я постійно плутаю — 76 чи 78 😅 Але точно 78, бо вона зараз відпускає волосся і вирішила обрізати його після свого 80-річного ювілею.
Ми не бачилися два роки. І коли вона погодилася зустрітися з нами і побачити онуків, ми просто зібрали валізи й полетіли в Туреччину.
Бо є речі, які не хочеться відкладати на потім.
Вона все життя була режисером театру, працювала з молоддю, тому в неї якась неймовірно молода, творча й допитлива душа. Їй цікаве життя. Вона прокидається о шостій ранку, робить гімнастику, плаває в морі. Вона ходила з нами на йогу і навіть на флай-йогу.
Вона читала нам вірші, малювала з дітьми, навчала їх малювати. І найцікавіше — талант художника вона відкрила в собі вже після 70 років. Почала писати картини, вірші, продовжує займатися спортом, цікавитися новим, пробувати те, чого раніше не робила.
І я дивилася на неї та думала: ось так я теж хочу старіти. Не втрачати інтересу до життя. Не перетворювати свій вік на вирок. Залишатися допитливою, творчою, легкою на підйом.
На жаль, клята війна розділила дуже багато сімей, і нашу також.
Вона з Іркутська. Але мама чоловіка категорично проти війни і проти того, що зараз відбувається в Україні. У перший рік vійни вона навіть поставила виставу і включила в неї декілька українських пісень.
Вона навіть трохи говорить українською. Я багато спілкувалася з дітьми українською, говорила українською і з нею — вона все розуміла і навіть намагалася відповідати.
І ця поїздка вкотре нагадала мені, чому мені ніколи не шкода грошей на такі речі.
Ми витратили на цю подорож близька 10 тисяч євро. І я розумію, що через якийсь час ми навіть не згадаємо про ці гроші. Заробимо інші. Витратимо їх ще на щось.
Але те, що отримали наші діти за ці дні поруч із бабусею, неможливо виміряти грошима.
Вони запам’ятають, як бабуся малювала з ними. Як читала вірші. Як ходила з нами на йогу. Як розповідала про театр. Як сміялася. Як пробувала щось нове. Як просто була поруч.
І ці спогади залишаться з ними.
Я не знаю, скільки ще таких зустрічей у нас попереду. Їй уже 78, і я дуже хочу, щоб вона була здоровою і прожила ще багато років. Але саме тому я не хочу відкладати такі зустрічі на «колись».
На жаль, з частиною моїх родичів, які живуть у росії, ми перестали спілкуватися саме через їхню підтримку путінського режиму. І я знаю, що сьогодні дуже багато сімей опинилися в такій самій ситуації. Родичі живуть по різні боки кордонів, по різні боки цієї страшної реальності. Хтось підтримує війну і не хоче бачити, що відбувається. А хтось, навпаки, залишається людиною, підтримує Україну, виступає проти насильства і робить усе, що може.
Ми всі певною мірою стали заручниками цієї ситуації.
Але мені дуже хочеться сказати: якщо серед ваших близьких є люди, які залишилися людьми, які проти війни, проти насильства, які люблять вас і підтримують, — бережіть цей зв’язок. Особливо якщо це найближчі родичі.
Не відкладайте зустрічі, якщо маєте можливість зустрітися.
Клята агресія рф триває вже 5 рік. За цей час виростають діти, помирають родичі і ти не знаєш, коли прийде час розлуки.
Гроші повертаються.
А час — ні.
Бо одного дня ми забудемо, скільки коштував готель, квитки, трансфер чи вечеря.
А наші діти будуть пам’ятати свою творчу бабусю, яка у 78 років вставала о шостій ранку, плавала в морі, ходила з ними на йогу, малювала картини, читала вірші й показувала їм власним прикладом, що цікавитися життям можна в будь-якому віці.
І ось такі речі для мене справді безцінні.
