«ТИ ВИНЕН ТИМ, ЩО МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ЇСТИ!» – керуючись саме таким принципом, СРСР та Великобританія напали на Іран, без оголошення війни, 25 серпня 1941 року.
Формальним приводом військової інтервенції в Іран союзників з антигітлерівської коаліції стало, нібито, співробітництво шаха з III Рейхом. Звинувачення не мало доказів, але це мало турбувало агресорів.
Співпраця Ірану та Німеччини мала виключно мирний характер – німецькі фахівці брали участь у будівництві іранської інфраструктури, без натяку на військову коаліцію. Німецькі фахівці не мали монопольного становища у країні. Військового контингенту Німеччини там не було.
За даними газети «Еттелаат» від 8 липня 1941 року, в Ірані перебувало 4630 іноземців, чисельність британців становила 2590 осіб, радянських громадян – 390, а німців та італійців – 690 і 310 осіб відповідно.
Ще на початку Другої світової війни шах Ірану Реза Пехлеві оголосив про нейтралітет, його країна ні словом, ні ділом не підтримала Гітлера. Але для СРСР та Британської імперії це не мало жодного значення.
Виходячи зі своїх інтересів, запеклі імперіалісти Сталін і Черчілль домовилися про початок військових дій проти суверенної держави. Діяти вирішили без «гри в джентльменів», тобто, без оголошення війни. Та й які джентльмени з хижаків, що проїли всі зуби, – професійного екстреміста Сталіна та старого колонізатора Черчілля?
25 серпня 1941 року дві імперії вторглися до Ірану. Як і при нападі на Фінляндію, вусатого диктатора зовсім не турбувало, що в самому СРСР Червона армія біжить і масово здається у полон Вермахту.
Англійський прем'єр-міністр, здавалося, зовсім забув про бомбардування Люфтваффе Британського півострова. Черчілль потребував маленької переможної війни, щоб підвищити рейтинг. Іран, на відміну від Німеччини, чудово підходив для цієї мети.
Імперіалісти почали наступ на Іран з протилежних сторін: Британська корона – з території окупованого за підсумками Першої світової війни Іраку, а СРСР – з Південного Кавказу, поневоленого більшовиками під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму».
Обидві імперії завдали масованих авіаційних ударів по Ірану: Британія обрушила бомби на Тегеран, Казвін та міста південного Ірану. Радянські бомби полетіли на Тебріз, Решт та Ардебіль. Слідом за авіацією пішли сухопутні угруповання інтервентів.
Британські сили налічували понад 200 тисяч воїнів із великою кількістю авіації, артилерії та танків.
З СРСР ринулися три армії: 44-а та 47-а Закавказького фронту та 53-а Середньоазіатського військового округу, з тисячею танків Т-26 та 409-ма літаками. І це в момент, коли радянські частини в паніці відступали у напрямку Москви і Ленінграда, а комуністична кліка, що захопила владу в імперії, готувалася до втечі з цих міст.
Іранську армію застигли зненацька. Саме тоді шах Ірану проводив військову модернізацію. Тобто, армія вже частково втратила старе озброєння та методи керівництва, але так і не набула нових.
Незважаючи на це, рядові бійці висловили готовність, не шкодуючи себе, захищати батьківщину. Але їхній порив поділяли не всі іранські генерали.
Радянсько-британський наступ полегшив сам шах Ірану. Він не зміг наказати знищити дороги і мости, які зводилися шахськими стараннями протягом багатьох років. Пошкодувавши інфраструктуру, на зведення якої шах віддав багато сил і коштів, він проти волі, допоміг машинам та бронетехніці агресорів просуватися вглиб країни.
Атака радянської Каспійської флотилії на порт Пехлеві (Гілян) захлинулась. Незважаючи на значну перевагу сил сталіністів, іранці перешкодили висадці ворожого десанту і завдали значної шкоди авіації противника.
Радянські війська розпочали масовані бомбардування військових та цивільних об'єктів краю. Зрештою, іранську армію в Пехлеві, яка не мала танків і авіації, змусили капітулювати перед якісніше озбройними силами агресора.
Місто Хорасан захищало лише вісім тисяч бійців 9-ї легкої піхотної дивізії. Після триденних боїв із радянською армією, яка кинула в атаку авіацію та танки, іранська піхота відступила.
