#справаКарфаген
ось дуже цікаво спостерігати, як уся країна охуїла з яскравої корупційної складової справи «Карфаген», але за лаштунками лишилися дві інших важливих компоненти справи.
й ось я охуїв саме з них, а ні зі світлини сейфу, повного кешу, яке згодом виявилося «нерідним» до Карфагену, хіхік.
соціальний та естетичний аспекти.
а тепер дивиться, з чого саме я досі не можу вихуїти.
соціальне.
постать «Канцлера» (безвідносно до його персоналії) - це верхівка соціальної піраміди. «еліта», так би мовити - молодий, заможній, впливовий функціонер самісенько з кінцевої зупинки того самого «соціального ліфта», що пропонував нам Володимир Олександрович. він - зразкова фігура з тих, про кого Зеленський, ведучи їх на вибори, казав шо то є незаплямована молодь, не повʼязана зі старими елітами. альтернатива тим «воєнспецам» часів януковича, яких тягнув за собою у політику, відмиваючи від люстрації, Петро Олексійович.
ну ми ж памʼятаємо про кожну кухарку, так?
таким чином, Канцлер - суто за сукупністю складових - це презентаційна вітрина «нової еліти», було/стало сучасної політики; й коли у 2019 ви замислюся, куди ж може винести обіцяний (но-но, гусари!) ліфт Зеленського, то от у 2026 ви наявно можете подивитися - куди.
обережно, двері відчиняються, кінцева зупинка «лучшая жизнь», добро пожаловать ебать королев.
ми, звісно, бачили корупціонерів й посвыше, як за сивих давен Кучми, так й за нещодавніх часів Саші-Стоматолога, але точно не мріяли виявити таких відчайдушних борців з корупцією на самих вершинах самісенько під час Великої Війни.
сама посада головного фігуранта, а також глибина цієї фінансової структури та ступінь її інфільтрованості у державне управління говорять про те, що це не випадкове паразитуюче на тілі держави утворення. це власне й є державний конструкт, виданий нам у вигляді нових можливостей для перукарів та весільних фотографів.
«це не пиздець, це базова конструкція» (с), от й ми на сьомому році цієї влади нарешті розібралися, куди ж їхали соціальні ліфти Зеленського. до кооперативів Династія, «хочу империю как у Шефа» та малолітніх вафельниць у Loro Piana.
а отут про естетичне.
насправді, нестерпно жахливо спостерігати, як уся ця еліта, отримуючи доступ до ресурсів та влади, виявляється неспроможною стрибнути вишче Пшонка-стайлу - усіх цих порше на лазурці, позолоченого мармуру та сіліконових губ своїх коханок, яких обовʼязково, всєнєпрємєнно тре прилаштувати на якусь державну посаду. ну не можеш ти просто їбати королеву, тобі треба щоб на її дверях висіла табличка «замдекана» чи «замголови» чи якась ще сінекура з бюджетним сосцом.
один мій товариш дуже влучно написав: найкращий саундтрек під усю справу Карфаген - це «дим сігарєт с мєнтолом» гурту Ненсі, памʼятаєте таких? папіки, стоси готівкового бабла, «меня никто не тронет, Шеф за мной», безтурботні дівчата, що застрибають тобі на колінки у ресторані, пʼяний угар качаєт, «мне теперь все удалять, цветы, часы, браслеты, сумки, вообще все удалить», я люблю лучшее, цепочка, блин, зарплатой в год, «надо если делать, то все бууух!».
бууух!
це кажуть люди, що ресурсно досягли усього у житті. які можуть дозволити себе усе. але максимум їх фантазії - це влаштувати свою соску до бюджету, одягти її у золото, а потім метушливо думати, як це все прибрати з соцмереж.
сукасукасука. рівень! важкий люкс!
я навмисно не згадую тут етичність цього під час війни, я навмисно не роблю прикладів великих мафіозі, які жертвували космічні суми на благодійність. яка нахуй благодійність, коли в тебе букєти та браслєти від прастого наріду не сховані в інстаграмі. я кажу суто за естетіку моменту, висловлену у суто воровському виразі, романтизованому у масмаркеті радянською стрічкою «москва слезам не веріт».
єбать так королеву, воровать так миллион.
⬇️⬇️
