Чому Іран досі не піддався тиску США - Atlantic Council
Президент США Дональд Трамп попередив, що відмова Ірану від укладення угоди призведе до «економічної війни та ізоляції безпрецедентних масштабів». Його підхід свідчить про повернення до стратегії «максимального тиску», яка застосовувалася під час його першої президентської каденції, але цього разу з додатковим елементом: реальною ймовірністю відновлення військових ударів з боку США.
Ця стратегія може з часом послабити Іран, проте навряд чи принесе миттєві результати. Нинішнє керівництво Ірану значною мірою сформоване ветеранами ірано-іракської війни 1980-х років. Для багатьох із них роки жорстоких боїв викували політичну культуру, побудовану на витривалості, відплаті та категоричній відмові здаватися під тиском.
Чому Іран продовжує чинити опір?
Протягом десятиліть західні уряди часто фокусувалися на іншому образі Ірану: молодому, відносно ліберальному населенні, яке слухає західну музику, кидає виклик правилам обов'язкового дрес-коду та виходить на антиурядові протести. Такий Іран, безумовно, існує. Але це лише одна частина країни.
Іран — це також Корпус вартових ісламської революції (КВІР), сили безпеки, релігійні інституції та політичний істеблішмент, який пережив майже пів століття заворушень і міжнародного тиску. Революційні режими можуть бути напрочуд життєздатними, адже їхні лідери чітко розуміють сили, що їм загрожують, і знають, як застосовувати репресії для захисту власної влади.
Багато з найвпливовіших іранських посадовців мають безпосередній досвід війни. Мохаммад Галібаф був командиром КВІР у віці всього 19 років під час ірано-іракської війни. Президент Масуд Пезешкіян служив солдатом і лікарем у лавах КВІР. Ахмад Вахіді, новий командувач КВІР, обіймав високу посаду під час війни, тоді як Мохсен Резаї, нинішній секретар Вищої ради національної безпеки Ірану, командував КВІР під час і після конфлікту.
Для цих лідерів виживання в умовах екстремального тиску — це не абстрактна ідея. Вони сформувалися як політики під час війни, що тривала майже вісім років і супроводжувалася застосуванням хімічної зброї, масованими атаками та колосальними людськими втратами. Той конфлікт здебільшого зайшов у глухий кут, що лише зміцнило переконання: Іран здатен вижити навіть тоді, коли перемога неможлива.
Цей досвід допомагає зрозуміти, чому Тегеран готовий нести серйозні економічні та військові втрати, замість того, щоб погодитися на угоду, яку він вважає небезпечною для режиму.
Що може остаточно послабити режим?
Найважливіше питання полягає не просто в тому, чи протестують іранці, а в тому, хто саме протестує і де.
Масштабні демонстрації в Тегерані можуть бути небезпечними для уряду, але вони не обов'язково загрожують його існуванню. Режим має десятиліття досвіду придушення протестів серед студентів, міського середнього класу та молодих жінок.
Протести в бідніших регіонах є потенційно набагато серйознішими. Економічні бунти серед робітничого класу та іранців з рівнем доходу нижче середнього можуть охопити ті верстви населення, які традиційно забезпечують підтримку уряду та його силовикам. Це саме ті люди, які зазвичай вступають до лав ополчення «Басідж» або служать у КВІР.
Якщо економічний тиск змусить ці групи втратити довіру до уряду, сам апарат безпеки може почати розколюватися. Це становитиме значно серйознішу загрозу, ніж демонстрації, зосереджені серед традиційних опозиційних груп країни.
Економічний тиск
Здатність Ірану протистояти санкціям також значною мірою залежить від його золотовалютних резервів. Тегерану потрібні долари, євро, єни та золото для оплати імпорту, підтримки національної валюти (ріалу) та фінансування своїх регіональних партнерів.
Експорт нафти є головним джерелом твердої валюти для країни, саме тому санкції, спрямовані проти енергетичного сектору Ірану та банків, що обслуговують нафтові платежі, виявилися особливо ефективними.👇
